БОЛОТЯНА ІСТОРІЯ
Одна молода жабка — гарнесенька кряківочка на ймення Кря-Кря, — дуже любила мріяти. Це в неї наче пристрасть якась була.
— Ну й що ж, що любила? — можете подивуватися ви. — А хіба мріяти заборонено?
Е-е, не кваптеся. Не все так просто, як здається. Річ у тім, що Кря-Кря жила в такому болоті — зразково-показовому, — що мріяти там мм... як би вам м’якіше сказати, не рекомендувалося. З усіма наслідками, що звідси витікають. Бо це, виявляється, дуже шкодило всезагальному процвітанню того болота.
Ось і кряківочка на свою біду домріялась до того, до ледь було чи не все болото — від праведного, звичайно, гніву, — не вихлюпнулося геть. З усіма його земноводними.
Це ж треба! І всьому виною була Кря-Кря, яка ось до чого домріялась: в один (звичайно ж, розпрекрасний!) день, Іван-царевич, котрий жив у палаці на горі і якому вже час був женитися, візьме лук, натягне тятиву і за традицією пустить стрілу в білий світ — де вона впаде, там він і наречену собі знайде. А стріла його, мріяла Кря-Кря, залетить у їхнє болото, вона ту стрілу — хап! І нічого не лишиться Івану-царевичу, як женитися на ній, кряківочці, бо серед усіх жаб того болота вона вдалася найвродливішою жабою. А вже ставши царівною, Кря-Кря переселиться в палац, що стоїть у парку на горі і сяє вечорами веселими вогнями... Там інший, незбагненний їй світ, там чарівна музика грає, там інше життя — таке прекрасне, таке, що в Кря-Кря млосно стискувалося серденько і хотілося ще і ще мріяти.
І кряківочка так повірила в свою голубу мрію, що вже була впевнена: так воно насправді й станеться. І комусь у болоті розтеревенила про своє солодке марення, яке ось-ось, мовляв, стане реальністю і вона, ставши царівною, нарешті з осоружного болота перебереться нарешті в палац на горі, у якому вечорами так чарівно-затишно сяють веселі вогні й лунає незвичайна музика…
Але немає добра без лиха. Як дізналися про ту мрію зелені мешканці болота, то вмить здійнялося таке обурливе квакання, що всіх довелося ледь чи не водою відливати — аби жаби нарешті змогли хоч поотямлюватись.
Оскільки в тому болоті не рекомендувалося мріяти, то для обговорення нештатної ситуації було нагально скликано верховне зібрання всіх Поважних і Най-найповажніших жаб. Коли вони ґречно розсілися, на велику купину, що правила там за трибуну, вилізла головна Жаба-Кумкалиха (вона кумкала тільки самими керівними кумканнями, що завжди вказувало як жабам треба жити) і, з святим обуренням, що аж розпирало її — на трибуні головна Кумкалиха завжди робилася ще більшою, мабуть, тому, що дуже наливалася, — поширше роззявила керівного та вказуючого рота і закрякала:
— Безхвості земноводні родини жаб’ячих!.. Вірні патріотки нашого найкращого в світі болота! Чи ви чули де ще таке, аби наша жаба мріяла про якесь там краще життя поза болотом? Адже найкраще життя тільки в нашому болоті, поза нашим болотом життя геть нікудишнє! Істинно загниваюче!
— Загниваюче... загниваюче... загниваюче... — скрекотіли жаби.
— Чи ви чули де ще таке життя аби наша жаба мріяла вийти заміж за якогось там... даруйте, сухопутного… бррр!!! — Івана-царевича з роду двоногих потвор! Котрий навіть кумкати по-нашому не тямить!
— Кря... кря... кря... — в один голос жаби, що означало повне схвалення промови головної Кумкалихи.
А кряківочка, не підозрюючи чим це їй загрожує, як найнялася:
— А от і хочу, ставши царівною, переселитися в палац, що сяє вечорами веселими вогнями. Така в мене мрія!
— Ах, у неї ще й мрія?!. — ледь не тріснувши від напруги, закумкала Кумкалиха. — У тебе хибна мрія! Шкідлива! І взагалі... Було б болото, а мріяти нам, жабам, ні до чого. Затям! Якщо підеш за Івана-царевича, назад тобі в наше болото вороття не буде! Ні за які скарби світу! Та зрештою, увесь світ тільки й мріє пожити в нашій розчудесній тванюці, а ти... ти...
Зелені навперебій заскрекотали:
— Схаменися, нерозумна, схаменися!!!
— Подумай, хто такий Іван-царевич? Всього лише якийсь там царський син у двоногих. А ти — найвродливіша жаба нашого болота, серед усіх жаб’ячих красунь — красуня. Та ми тобі такого жениха підберемо, такого... А ти... Ким ти хочеш стати, скинувши дорогоцінну жаб’ячу машкару? Якоюсь там двоногою — пхе! — царівною?
— І в гнилому болоті більше не будеш ніжитись!
— А я все одно хочу! — затялась на своєму кряківочка.
— О-о-о!!! — жаб знову довелося відливати водою.
— Як ти смієш рідне болото, яке тебе виростило і на чотири ноги поставило, на якийсь там палац проміняти? — вдалася до найголовнішого звинувачення Кумкалиха. — Де твій, зрештою, болотяний патріотизм?!.
— Де?.. Де?.. Де?.. — закумкали обурені жаби.
— Де твоя вірність рідному болоту, його найпередовішим у світі ідеалам?!. — напосідала Кумкалиха. — У нас найкраща в цих краях тванюка, а ти...
Довго так кумкало-стрекотало зібрання зелених жаб — аж цілих три дні і ще й три години зверху. А тоді нарешті ухвалило: нерозумну Кря-Кря з рідного болота, яке є найкращим серед усіх гнилих боліт, не випускати. Мріяти ж їй надалі — суворо-пресуворо та ще й категорично заборонити! Якщо ж Кря-Кря буде ще мріяти — справу передати в жаб’ячий суд!
Це вже було серйозно, адже Кря-Кря могли пришити антиболотизм —найжахливіше звинувачення в тому болоті.
Кря-Кря змушена була покаятись перед високим зібранням, затаврувати свої нездорові мрії і поклястися, що вона більше ніколи-ніколи не буде мріяти. Як і залишати своє найкраще у світі болото.
— Нарешті! — полегшено перевели подихи жаби. — Затям. Щоб там не писали поети і, зокрема, Микола Сом, про те, що буцімто, "без мрії не можна жити" — не вір. Без мрії можна і треба жити!
…Минули роки, юна жабочка Кря-Кря, спокутувала гріхи своєї зеленої молодості і вже стала старезною жабою в бородавках. Вона успішно навчає молодих жаб як треба любити рідне болото і ніколи не мріяти, бо мрія завжди приведе жаб до зради болотяних ідеалів.
І стала Кря-Кря найбільшою патріоткою свого болота. І все в неї тепер добре, кумкає собі в рідній тванюці, як і всі інші жаби та розхвалює тванюку і здається їй, що тепер у неї і справді найкраще у світі життя. Тільки іноді, як повіє над болотом вітер, ні-ні, та й защемить щось у неї в серці... Особливо, як згадає свою давню мрію, що так і не збулася...