І тільки члени та членкині Міжнародного антисексуального руху затялися на своєму: секс у всіх випадках — шкідливий для здоров’я (про те, що самі вони з’явилися на світ білий завдяки все тому ж сексу, — мовчок). Та налякали людство так, що аж волосся на голові сторчма стало.
Ось тільки одна заковика: несвідоме людство (чоловіки й жінки), хворі на секс, уперто не хочуть лікуватися від такої небезпечної хвороби чи, власне, пошесті.
А ще точніше — пандемії (тобто загальної епідемії), що охопила цілі країни й материки, а загалом усю Землю-матінку.
Ну що з них, несвідомих, візьмеш?
Чи, може, хай собі й далі щасливо хворіють, га?..
ВИДАТНИЙ ЧОРТОПОЛОХ ТА ІН. БАЙКИ
ЖИВ БАЙ ВЕСЕЛИЙ НА РУСІ…
— Тату, що таке байка? — питає син у батька.
— Та це коли звірі, осли, наприклад, розмовляють, як от ми з тобою.
З народної усмішки.
"Якби нам хата тепла та люди добрі, казали б ми казку, баяли байку до самого світу".
Леся Українка.
З енциклопедії можна дізнатися, що байка — це невеликий алегоричний епічний твір, що має повчальну спрямованість, — за жанровими ознаками близька до притчі й аполога. Щоправда, є й інша думка, що саме аполог — невелика алегорична оповідь з життя тварин, як правило, повчального характеру, — поклала початок розвиткові байки.
До глибокої давнини належать байки Езопа (VI ст. до н. е.) і тривалий час байки взагалі вважалися езопівськими — така була традиція, — а їх мову називали езопівською — утаємниченою, коли замасковано висловлювались думки за допомогою алегорій, іронії тощо з метою уникнути переслідувань та цензурних заборон. Це передбачав ще римський раб, потім вільновідпущеник імператора Августа байкар Федр:
Раби, що не могли ніяк поважитись
Відверто говорити те, що думають,
Приховували власні почуття в байках,
Висміюючи в них своїх гнобителів...
Згадуємо й збірник індійських байок "Панчатантра" ("П’ятикнижжя", III ст.), далі йдуть Лафонтен, Флоріан і Лашабоді (Франція), Іріарте і Саманієго (Іспанія), Сумароков, Дмитрієв, Крилов (Росія), Рей, Папроцький, Шиманович, Потоцький, Нарушевич, Красицький (Польща). А світ ще ж знає Бабрія, Леонардо да Вінчі, Лессінга...
В енциклопедіях можна прочитати, що у розвиток української байки значний вклад внесли... А втім, не будемо поспішати і тим паче обминати праматір нашу Русь, бо як на мене, все значно простіше — принаймні, для визначення родоводу української байки. Ні-ні, професійних байкарів, і, тим більше, членів Спілки письменників у Київській Русі мовби не було. І все ж, смію запевнити, жив бай веселий на Русі. Чому його так дивно прозивали — бай? А тому, що талант такий мав — теревені правив, баляндраси-баляси точив, нісенітниці (мовби) шив, а як по-тодішньому — баяв (баяти — говорити, розповідати, колоритне взагалі слівце давньоруське, хоч нині й із заувагою "фольклорне"), всілякі побрехеньки неначеб про звірів а насправді все ж таки про людей. А втім, бай про людей баяв то тільки заради власної безпеки звірами маскувався, щоб від сильних світу того бува йому не перепало. Так і виникла на Русі нашій байка (тому байка, що бай розповідав, баяв) — спершу як притча, прозовий твір, сценка, анекдот (на сьогоднішні мірки), а пізніше (поети підпряглися) й віршована.
Має рацію перекладач творів Федра на українську мову В. Литвинов: "Сьогоднішній інтерес до байки, яка була однією з найцікавіших сторінок античної літератури, полягає в тому, що цей жанр відзначався високими художніми якостями і мав значну поетичну цінність". Цієї думки дотримувався й Федр: "Хоч нерідко й жартома тут мовиться, проте серйозна думка в жарті схована".
А вже потім, після бая давньоруського, значний вклад у розвиток української байки внесли, починаючи з XVII — першої половини XVIII ст. такі діячі культури, як І. Галятовський, А. Радивиловський, Т. Олександрович, Ф. Прокопович, М. Довгалевський, І. Величковський, І. Кониський. Тоді ж набуває популярності езопівська байка. У XVIII ст. Нашу літературу збагатив Г. Сковорода (30 байок, що склали його книгу "Басни харковскія"), у XIX ст. — М. Білецький-Носенко, Л. Боровиковський (єдиний, хто удостоївся титулу "український Езоп"), Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Олена Пчілка і, особливо, Л. Глібов.
До речі, про Леоніда Івановича Глібова, чиї збірки байок (1863 і 1872 та 1882 року видані) і зробили його славетним байкарем України, її класиком. Один з діаспорних авторів, пишучи про цей жанр, мабуть, гаразд не подумавши (чи не був добре обізнаним) заявив, буцімто "байкарський жанр після Глібова в нашій літературі сливе не практикувався (мається на увазі, аж до 1953 року — В. Ч.), хоча й були такі геніальні винятки, як "Лис Микита" Івана Франка". Це не зовсім так (хоча "Лис Микита" таки й справді геніальний витвір І. Франка). Власне, це зовсім не так. Бо — практикувався і після Глібова. Згадаймо хоча б сатиричні твори В. Самійленка, знаменитий журнал "Шершень" — попередник теперішнього "Перця", — що виходив у 1905 році і вніс значний вклад в українську сатиру та гумор взагалі та байки зокрема. У XX ст. в українській байці засвітилися В. Блакитний (сатиричне псевдо Валер Проноза), С. Пилипенко. За ними вагомий внесок у наше байкарство зробив один з найвизначніших наших байкарів М. Годованець (у його доробку — тисяча творів). Про свою творчість, про байки він писав:
Езоп їх вигадав і ввів у моду,
А я їх вдруге народив
І духом рідним збагатив,
Подарував коханому народу,
Щоб він у праці, в боротьбі
За людське щастя, за свободу
Мав на озброєнні собі.
У повоєнні роки в українській байці посів чільне місце А. Косматенко (ото був — і є! — байкар!), за ним дружно йшли П. Ключина, В. Лагода, М. Білецький, Є. Бандуренко, І. Сварник, П. Сліпчук, І. Немирович, О. Крилов, Г. Бойко, Ю. Кругляк, О. Жолдак — в доробку цих авторів є по-справжньому класичні речі, що піднесли наше байкарство на ще вищий рівень. Як бачимо, після Л. Глібова ніякого занепаду в українській літературі не було, навпаки, були значні досягнення в цьому жанрі.
Писали байки (і нині успішно їх пишуть) Д. Білоус, П. Ребро, А. Гарматюк, К. Дяченко, І. Науменко, П. Карась, А. Бортняк, А. Торлюн, Г. Бідняк, В. Бойко, П. Юрик, М. Білокопитов, І. Січовик, П. Красюк, В. Юхимович, Б. Чамлай, Г. Гарченко, В. Чубенко, І. Лагоза, В. Кравчук, Л. Куліш-Зіньків, Б. Слюсар і найстарший сьогодні байкар Полікарп Шабатин, який віддав байці майже півстоліття свого життя. А за ними з’явилася нова генерація — О. Лупул, І. Павліха, Є. Васильченко (лауреат премії ім. Л. Глібова), А. Фаріон та багато інших. А ще ж в українській літературі існує такий різновид, як байка у прозі (часто й мініатюрна, в один-два рядки) — Ф. Кривін, В. Чемерис, О. Вусик, М. Возіанов, О. Лук’яненко, О. Круковець. Тож мав рацію О. Запорізький (про нього мова нижче), коли писав у байці "Езоп і Крез":