— Гм... Ви думаєте, що там комунальне та інше господарство, як і взагалі керівництво... Так, такечки. Воно всюди однаковісіньке. Хоч у Європі, хоч на Європі. Тож якщо у нас взимку ремонтують труби, то в них теж узимку їх рве і вони тоді, понаривавши траншей, ремонтують їх до самої весни. Бо влітку нащо їх чіпати, як вони лежать у землі цілі-цілісінькі, хоч і гнилі. Логічно?
Зрештою, зійшлися на думці: якщо у нас при дюді, коли й вода замерзає в квартирах, можливе життя, хоча б у тому ж Харлампієвську, то чому воно неможливе на Європі?
— Залізна логіка. Ми живемо. І вони живуть. А ми ще й до нових виборів готуємось. Тільки жаль, що вибори не щороку.
— А для чого вам, даруйте, вибори щороку? Робити вам нічого?
— А для того. Перед виборами кандидати в депутати та на інші посади хіба ж таке обіцяють! В тім числі й гнилі труби замінити в Харлампієвську. І їхні теплі та сердечні обіцянки нас і взимку гріють. Але жаль, що вибори рідко. Частіше їх треба проводити, частіше. Тоді й нам частіше обіцятимуть. І частіше нас грітимуть такі обіцянки. Навіть при гнилих трубах. Але спасибі, що хоч і рідко, але обіцяють щедро. Дожити б до нових обіцянок. Себто до нових виборів!
Про свою залізно-логічну думку ми й повідомили Європейське космічне агентство. Воно збирається за допомогою ракет та супутників дослідити Європу (ту, юпітерську), починаючи з 2015 року по 2025 рік. Хоч там, на Європі, й першокласна дюдя. Воно, звичайно, архіцікаво дізнатися чи є життя на Європі чи його там ніц, немає? Але ще цікавіше, якось подумали ми при нагоді, дізнатися чи є життя в Європі? Зокрема у тій її частині, що територіально знаходиться в Україні. Чи бодай у Харлампієвську. От якби туди, себто до нас, Європейське космічне агентство та прислало свої супутники. В Україну, звісно. Щоби нарешті вияснити: що у нас ще є, крім гнилих труб, які чомусь мають погану звичку репатися тоді, коли в нас дюдя, а ми їх тоді до весни ремонтуємо.
З редакційним гостем сердечно бесідував
кращий спеціаліст із сердечних справ
Валентин Чемерис.
ЗГАДУЮЧИ МЕСЬЄ МАЛЕРБА…
Це колись у Франції жив та був собі месьє Малерб — Франсуа де Малерб. Провінційний дворянин за походженням (збіднілий, між іншим, до ручки), засновник поезії французького класицизму, реформатор рідної мови і вірша.
Коли жив? Та десь так років... років триста, з добрим гаком.
Одне слово, давненько, а висловлювання месьє Малерба — здебільшого дотепні й уїдливі, — ще й досі актуальні. І не тільки на його батьківщині хочеться їх повторити і при нагоді згадати ще і ще... Любив месьє жарти, а відтак і веселе життя (і це — бідняк з бідняків!). В тім числі й, гм-гм, жіноче товариство. А чого. Раз бо на світів білому живеш. Ще й нині про месьє Малерба переповідають багато потішних та кумедних історій, адже за словами до кишені він ніколи не лазив, перед всесильними не гнувся і завжди різав будь-кому у вічі правду-матку, якою б вона не була.
Ось одна з таких придибенцій. Якось увечері поет зібрався кудись у невідкладних справах, а для освітлення дороги — землю вже оповила пітьма, — запалив свічку і поставив її в спеціальний переносний світильник з ручкою. Тільки ото він на поріг, а навстріч — гульк! — один знайомець, вельми велеречивий балакун.
Діватися було, нікуди, довелося зупинитися. Привітавшись, знайомець заходився довго й нудно баляндраси точити — про все у світі і ні про що зокрема. А загалом про дрібниці, хоча й красиво видавав на-гора словеса. Малерб, тримаючи в руках світильник, слухає його, слухає, переступаючи з ноги на ногу, а той і не думає зупинятися — язик, як відомо, без кісток. Бу-бу-бу та й бу-бу-бу. Теревенить і теревенить байки, що видає їх за істині бувальщині, ледь чи не за одкровення.
Слухав, слухав поет і, зрештою, втративши терпіння, вигукнув:
— Прощайте, прощайте! Допоки я слухаю вас, то палю свічу за п’ять су, а все, що ви розказуєте, не варте й гроша.
Для чого я згадав цей випадок? А ось для чого. Іноді так хочеться, пригадавши дотепного месьє Малерба, сказати нашим політикам солодкоголосим:
— Прощайте, прощайте! Поки ми слухаємо ваші обіцянки-цяцянки з медоточивих ваших уст, наші телевізори спалюють електроенергії на гривні, тоді ж, як все розказане вами, не варте й мідного гроша!
Може, не зовсім і чемно, але хай уже дарують. Ось тільки як їм про це скажеш, як нас вони вже давно не слухають? Вони певні, що ми, хлопаючи вухами, їх слухаємо.
А ми й справді слухаємо — хлопаючи вухами.
Все ще слухаємо, хоч нам уже давно й позакладало від їхніх обіцянок-цяцянок: якщо, мовляв, нас оберете, то ми вам... Ми вам рай земний організуємо.
А так іноді хочеться повторити дотеп месьє Малерба, що свічку він палить за п’ять су, а навзамін слухає те, що не варте й гроша, того Малерба, чиє ім’я звідтоді у Франції стало прозивним — так і нині називають тих, хто є співцем державної ідеї та національної слави. Агов, ви чуєте, трибуни полум’яні? Коли вже ви постаєте малербами нашими?
ДЯДЕЧКО ГІТЛЕР З ДОБРИМ ЛИЦЕМ...
"...Мій братко Васька вже студент, він бриє, як наша бабуся Векла каже, "свою дурну голову". А дурна вона в братка Васьки насправді чи не дуже, я не знав. Але він дружить з такими як і сам — з бритоголовими...
А якось він приніс додому ляльку, яка називається "дядечко Гітлер з добрим лицем". Купив її у якогось продавця сувенірів у підземному переході на Хрещатику. Гітлер такий маленький, в картузику, із свастикою на рукаві і тоненькими — аж смішними, — вусиками під гострим носиком. А щічки у нього рожеві — він такий симпатяжка!..
Братко Васька сказав, що лялька фюрера колекційна, ручна робота. "І не повсихали вони у тієї зарази, яка зробила ту колекційну ляльку?!" — відразу ж закричала бабуся Векла і дуже незлюбила симпатяжку Гітлера.
А ще братко Васька заявив, що при Гітлерові "був порядок".
А бабуся закричала:
— Щоб тобі не діждатися такого порядку!!!
А тато нічого не сказав, бо йому нема коли балакати, він займається своїм бізнесом. А мама тільки встигає відвідувати народних цілителів, які обіцяють їй ось-ось дістати еліксир вічної молодості.
А Гітлер нічого не сказав, але руку вгору задер. Досить голосно вигукнути "Хайль Гітлер!..", як він одразу ж підкидає вгору праву руку — така смішна лялька!