Підручник з зоології запевняє, що "паразитизм — явище поширене у тваринному світі". Гай-гай! Якби ж то тільки в тваринному!
То невже паразити в тім числі й двоногі — безсмертні і на них ніякі "Інтернаціонали" не діють? А ми чи не століття неліченими хорами співали партійний гімн і запевняли, що паразитів, буцімто, жде лихо-пеня — гляди, діждуться вони її! Навіть ті, на кого вказує пролетарський вождь: "Імперіалізм є… паразитичний або загниваючий капіталізм".
От і думаєш: а що коли ми трохи не тим голосом співали "Інтернаціонал"? І тому наші нахвалки, що паразитів, мовляв, ждуть непереливки — не подіяли на двоногих оводів? То невже ми виявилися нікудишніми співаками?
То може, вже час заспівати так, аби паразити врешті-решт таки діждалися своєї заслуженої халепи?
Але переживши мамонтів, вигравши в них перший раунд, оводи розкошують.
І, дивлячись на їхні банкети на чужих горбах, що явно вже затягнулися, ні-ні та й думаєш в розпачі: а раптом вони колись і хомо сапієнса — себто нас з вами — переживуть? І ми вимремо як мамонти, а наші оводи і далі здравствуватимуть, га?
Тож чи діждеться їх хоч коли-небудь обіцяна біда? Чи нам знову — вкотре! — доведеться співати все той же нетлінний витвір Ежена Потьє?
ХТО Ж ТОБІ НЕ ДАЄ?!
Чого найбільше тепер у нас розвелося, так це, даруйте, рахівників: усі тільки рахують. Чужі гроші.
От, приміром, причепилися вони до нашого відомого діяча Івана Івановича. Якась там зарубіжна радіостанція передала, що в нього, бачте, виявився в швейцарському банку 1 (один) мільйон доларів. А ті нишпорки наші вже й спокій втратили: коли ж він, мовляв, устиг їх назбирати, якщо день і ніч тільки те й робить, що вболіває за нашу економіку, за щастя трудящих?.. Ну й що? Виходить, якщо Іван Іванович життя нам покращує, то собі його покращити — не має права? У нас же демократія! А тут роти пороззявляли: звідки у нього стільки доларів?.. А тобі яке діло, вражий ти сину? Наскладав чоловік, от і має. Заощаджуй, складай і ти — хто ж тобі не дає? У нас демократія — кожен має право хоч і в Швейцарії заощадження зберігати. Найми в тій Швейцарії, в найкращому тамтешньому банкові сейф і тримай у ньому свої трудові. От як Ленін у свій час тримав свої трудові партійні копійки в Швейцарії, — так і ленінізм виник. Створюй і ти свій петренкізм чи іваненкізм, якщо ти Петренко чи Іваненко. А товариш Іван Іванович на ленінізмі виріс, був не рядовим діячем керівної та спрямовуючої. І тепер він не рядовий. В нас усі діячі звідти, з ленінізму, вийшли. От і утверджує себе Іван Іванович у Швейцарії! Утверджуйся і ти — хто ж тобі не дає?!
Так ні ж, сам лінується в Швейцарії персональним сейфом обзавестися, а чужі гроші рахує. До того Івана Івановича, як реп’ях до шерсті чіпляється — мільйон, бач, доларів має! А ти, крикуненку, знаєш, яка в нього зарплата? Аж 1 (одна) тисяча гривень! На місяць! Що, заціпило, рахувальнику чужих грошей? Ото ж бо! Тому Іван Іванович і накопичив мільйон. По тисячі щомісяця складав. Через сто отих місяців уже й мав у тій Швейцарії сто тисяч. А якщо десять разів по сто місяців — от і маєш його, голубчика! Мільйончик!.. Правда, гривень. Але ж тут арифметика проста: Іван Іванович складав по одній тисячі гривень щомісяця стільки разів, скільки гривень у кожен долар влазило, от і зібрався в нього у Швейцарії мільйон доларів! А рахівники чужих грошей не вгамовуються: це ж він, мовляв, не їв, не пив стільки разів по сто тисяч місяців, поки той мільйон наскладав?.. І ти не їж і не пий, а складай — хто тобі забороняє?.. А може, Іван Іванович, поки свою в Швейцарію пересилав, жив на жінчину зарплату, га? Та ще й теща виручала, якусь гривню-другу од своєї пенсії одривала.
Ну й народ же! Нема того, щоб похвалити чоловіка, повчитися в нього, як треба копійку до копійки збирати, — ні, напали: де взяв той мільйон доларів?.. Ну й рахівнички, туди вас!.. Якщо чужі гроші у швейцарських банках будете рахувати, то коли ж ви свої зароблятимете?.. Ось того ми й бідуємо, ось чому в нас від зарплати до зарплати й не вистачає...
Отож, панове і товариші, беріть приклад із Івана Івановича. Сейфів у швейцарських банках усім вистачить.
ПЕРШИЙ РАЗ У ПЕРШИЙ КЛАС
Знічев’я крутячи ручку приймача, що стоїть у мене на кухні, надибав передачу, що мене чомусь зацікавила. П’ючи каву, одним вухом прислухався — теж знічев’я.
— Ми — на подвір’ї середньої школи № 18, що є кращою з кращих шкіл нашого міста, — пребадьоро почав репортер. — А, можливо, вона така ж, як і всі інші школи нашого району, нашого міста, нашої області, нашої, зрештою, країни... А так таки так... Ви чуєте невгамовний дитячий галас — мимо нас сюди й туди, як заведені носяться школярі й школярочки... Ось мимо пробігає — вихором несеться! — опецькуватий малюк з рожевими пухнастими щічками і такими розбишакувато-хитрими оченятами! Наче пухнастий зайчик стрибає — стриб-стриб!.. Ах, який милий малюк! І в той же час це — типовий школяр, якими у свій час і ми колись були. Ось він комусь зробив підніжку. До речі, вельми елегантну... Смикнув якесь дівча за кіску. Когось обамбурив портфелем по спині — що не кажіть, типовий школяр. Такий маленький симпатяга. Всі ми колись такими були — малими бешкетниками. Спробуємо з ним поговорити...
— Постривай, хлопчику, як тебе звати?
— Федьком, а шо? А ви хто такі?
— А ми, Федю, з міського радіо "Слухайте нас, бо ми для вас". Ти, сподіваємось, слухаєш нас? Хоча б наші передачі для дітей.
— Нє, хіба я дурний? Я в інтернет лазю... Там кльово. Тіпа... прикольно. Особливо про отой самий... секс. Та різні способи. Та як виготовити в домашніх умовах бонбу і підірвати...
— Кого — підірвати?
— А того, кого... нада.
— Гм... Гаразд. Про це ми поговоримо якось іншим разом. А зараз ми готуємо репортаж, що називається "Перший раз у перший клас". Якщо ти не заперечуєш, ми хотіли б задати тобі кілька запитань.
— Валяйте! Тіко по швидше, бо мене братва жде. Та ще я той, у лічильній комісії — ми ж референдум проводим. То шо вам нада? Я запитань не люблю.
— От скажи нам, Федю. Нині на випускних вечорах у середніх школах вже стало неписаною традицією розпивати алкогольні напої. Мовляв, ми, вчорашні учні, вже стали дорослими і нам, як кажуть, море по коліна. Ну й перебирають на своїх випускних вечорах. З усіма сумними наслідками, що звідси витікають. Тож і не дивно, що в школи на випускні вечори вже почали присилати наряди міліції...