Надія.
Хто вони?
Духи.
І Ліра не могла торкнутися їх, як не намагалася. Ті ніби налиті свинцем руки раз у раз проходили крізь них, а хлопець усе ще стояв там, благаючи її.
— Роджере, — промовила вона, але її голос пролунав як шепіт. — Роджере, де ти? Що це за місце?
Хлопчик відповів:
— Це світ мертвих. Ліро, я не знаю, що робити, не знаю, чи залишуся я тут довічно, і не знаю, чи я справді чинив зле — я ж намагався бути гарним. Але я ненавиджу це місце, і воно мене жахає…
І тоді Ліра сказала йому:
2
Балтамос і Баруг
— Тихіше, — сказав Віл. — Тихіше, не чіпайте мене.
Це відбувалося невдовзі після того, як захопили Ліру, а відьма вбила батька Віла. Хлопець запалив маленький жерстяний ліхтарик, узятий ним із торби батька, — для цього він скористався сухими сірниками, котрі знайшов там. Наразі він стояв на колінах під козирком скелі, тримаючи в руках Лірин рюкзак.
Він засунув здорову руку всередину та знайшов там важкий, загорнутий в оксамит алетіометр. Прилад блиснув у світлі ліхтаря, і хлопець простягнув його двом постатям, що стояли поруч із ним — істотам, котрі називали себе ангелами.
— Ви вмієте читати його? — спитав хлопець.
— Ні, — була відповідь. — Летімо з нами, ти повинен це зробити. Летімо до лорда Ізраеля.
— Хто послав вас слідом за моїм батьком? Ви сказали, він не знав, що ви стежите за ним, але це не так, — суворо мовив Віл. — Він сказав, що чекає на вас. Він знав більше, ніж ви гадаєте. Хто прислав вас?
— Нас ніхто не посилав, ми самі, — пролунав голос. — Ми бажаємо служити лордові Ізраелю. А чого хотів від тебе шаман, що він перед смертю казав тобі про ніж?
Віл завагався.
— Він сказав, що мені слід віддати його лордові Ізраелю, — нарешті відповів хлопець.
— То ходімо з нами.
— Ні, не зараз — лише після того, як я відшукаю Ліру. Віл загорнув алетіометр в оксамит і поклав його в рюкзак. Зав'язавши рюкзак, він, аби захиститися від дощу, загорнувся у важкий плащ свого батька, обхопив руками коліна та уперто подивився на дві тіні, що височіли поруч.
— Ви знаєте всю правду? — спитав він.
— Так.
— Тоді ви сильніші від людей? Чи навпаки?
— Слабші. У вас є справжня плоть, а в нас немає. Але ти все одно мусиш піти з нами.
— Ні. Якщо я сильніший, ви повинні слухатися мене. І потім, у мене є ніж. Отже, я наказую вам: допоможіть мені відшукати Ліру. Мені байдуже, скільки часу на це знадобиться: спочатку я знайду її й лише потім піду до лорда Ізраеля.
Декілька секунд постаті мовчали, потім трохи віддалилися та почали розмовляти між собою. Віл їхньої бесіди не чув.
Нарешті вони знову наблизилися, і хлопець почув:
— Гаразд. Ти припускаєшся помилки, однак не залишаєш нам вибору. Ми допоможемо тобі відшукати дівчинку.
Віл спробував крізь морок роздивитися ангелів краще, але очі йому затьмарював дощ.
— Наблизьтеся, щоб я міг побачити вас як слід, — промовив він.
Постаті наблизилися, але стали ще розмитішими.
— Чи побачу я вас краще у світлі дня?
— Ні, навпаки. Наш ранг серед ангелів є не надто високим.
— Що ж, коли я не можу вас бачити, не зможуть й інші, тож ви можете залишатися невидимими. Спробуйте дізнатися, де зараз Ліра. Безперечно, вона десь неподалік. З нею буде одна жінка, це вона захопила її. Вирушайте на пошуки та швидше повертайтесь, аби розповісти мені, що ви побачите.
Ангели піднялися в бурхливе повітря та зникли. Віл відчув, що на його рамена ніби опустилася величезна гора: до бійки з батьком у нього й так залишалося обмаль сил, а наразі йому важко було навіть ворухнути пальцем. Йому хотілося лише заплющити очі, але й це було нелегко — повіки були важкими, а очі горіли від сліз.
Він закутався у плащ, притиснув рюкзак до грудей і за мить уже спав.
— Ніде, — пролунав голос.
Віл почув його крізь сон і почав прокидатися, ніби випливаючи з глибини на поверхню. Для цього йому знадобилася майже хвилина — таким глибоким був його сон. Нарешті йому вдалося розплющити очі та побачити яскравий сонячний ранок.
— Де ви? — спитав він.
— Поруч із тобою, — відповів ангел, — повернись трохи.
Сонце тільки-но зійшло, і скелі та мохи й лишайники, що вкривали їх, сяяли в його променях мільйонами іскор, але Віл нікого не побачив.
— Я вже казав тобі, що вдень нас важче побачити, — вів далі ангел. — Найкраще нас видно в напівтемряві, на світанку чи у призахідному сонці. Можна нас побачити і в темряві, але на світлі це дуже нелегко. Ми з товаришем обшукали все внизу, проте не знайшли ні жінки, ні дитини. Але тут неподалік є озеро із блакитною водою, біля якого жінка, мабуть, стояла табором. Там мертвий чоловік та відьма, з'їдена примарою.
— Мертвий чоловік? А як він виглядає?
— Йому понад шістдесят років, він кремезний і гладкошкірий, волосся в нього сиве. На ньому дорогий одяг, і від нього й досі чути різкі парфуми.
— Це сер Чарльз, — сказав Віл. — Либонь, його вбила пані Кольтер. Що ж, принаймні хоч щось гарне відбулося.
— Та жінка залишила сліди. Мій товариш пішов по них, і коли він дізнається, де вона, то відразу повернеться, а я поки що триматимуся поруч із тобою.
Віл підвівся та озирнувся. Буря очистила повітря, і ранок був свіжим і прозорим, але це лише зробило те, що він побачив довкола, ще відразливішим: повсюди лежали тіла відьом, котрі супроводжували їх із Лірою на зустріч із його батьком. Обличчя однієї з відьом уже колупав крук, і Віл побачив, що над майданчиком вже кружляє якийсь великий птах, ніби обираючи собі найкращий делікатес.
Віл по черзі оглянув усі тіла, проте так і не знайшов Се-рафіну Пеккала, королеву відьмацького клану та Лірину добру знайому. Тоді він згадав: незадовго до заходу сонця вона, здається, раптом полетіла кудись у своїх справах.
Отже, не виключено, що Серафіна Пеккала залишилася живою. Ця думка втішила Віла, і він озирнувся, шукаючи відьму, але побачив удалині лише блакитне небо та гострі скелі.
— Де ти? — спитав він в ангела.
— Поруч із тобою, — була відповідь. — Як завжди.
Віл повернув голову ліворуч, туди, звідки почув голос, але нічого не побачив.
— Тож вас ніхто не бачить. А хто-небудь може почути, як ви зі мною розмовляєте?
— Якщо ми розмовляємо пошепки, то ні, — роздратовано промовив ангел.