Коли вечеря скінчилася, капітан корабля подякував господарям і пішов спостерігати за тим, як команда підіймає на борт припаси їжі та води: він збирався вже вранці пливти назад. Інші ж залишилися розмовляти біля багать. Старий заліф сказав:
— Наш світ зазнав великих зрушень, і як їх символ на наші плечі лягла величезна відповідальність. Ми хотіли б показати вам, що це означає.
Тож Джон Фаа, Фардер Корам, Мері та Серафіна разом із мулефа поїхали до місця, куди виходив прохід зі світу мертвих, і побачили, як звідти виходить нескінченна низкадухів. Мулефа збиралися розбити тут парк із колісних дерев — на їхню думку, це місце було священним і потребувало постійного догляду.
— Таємниця ся великою є, — промовив Фардер Корам, — і я радий, що прожив достатньо довго, щоб побачити її. Хай там що ми кажемо, ми всі боїмося поринути в темряву смерті. Але те, що для тієї частини нашого єства, яка потрапляє туди, є вихід, дало моєму серцю полегшення.
— Ти маєш рацію, Кораме, — відповів Джон Фаа. — За своє життя я бачив смерть багатьох людей, і чимало з них я сам послав у темряву, хоч це завжди було у битві. Знати, що після темряви ми вийдемо в цей чудовий світ і, подібно до птахів, поринемо у безкрає небо — кращого людині годі й бажати.
— Ми повинні поговорити про це з Лірою, — завважив Фардер Корам. — Я хочу знати, як з'явилася ця річ і що вона означає.
Мері тривалий час не могла примиритися з думкою, що вона назавжди прощається з Аталлю та іншими мулефа. Перед тим, як вона зійшла на борт корабля, вони передали їй подарунок: лаковий фіал із олією колісного дерева, а головне — мішечок із насінням.
— Можливо, вони не ростимуть у твоєму світі, — сказала Аталь, — але навіть у такому разі в тебе буде олія. Не забувай нас, Мері.
— Не забуду, Аталь, — відповіла жінка. — Навіть якщо я житиму так довго, як відьми, й забуду все інше, про доброту твого народу я пам'ятатиму завжди.
А потім почалася подорож додому. Вітер був помірним, море — спокійним, і хоча матроси декілька разів помічали в морі блиск білосніжних крил, птахи трималися на відстані. Віл і Ліра весь час були разом, і два тижні плавання промайнули для них як одна мить.
Коли декілька днів тому Серафіна Пеккала зустріла Ксафанію та повідомила їй, що коли всі вікна будуть зачинені, поновиться і звичайне взаєморозташування світів, іВілів та Лірин Оксфорди накладуться один на один, наче прозорі зображення на двох плівках, котрі зсували доти, доки вони не злилися в одне — хоча по-справжньому вони все одно ніколи не стикнуться.
Утім, на цю мить вони перебували ще далеко один від одного — на відстані, не меншій від тієї, котру Лірі довелося здолати, щоб потрапити зі свого Оксфорда до Ситагаза. Натомість Оксфорд Віла був поруч, на відстані одного змаху ножем. Коли вони прибули до гавані Ситагаза і якір зі сплеском пішов під воду, стояв вечір — тепле сонцезаливало м'яким світлом зелені пригори, теракотові дахи та занедбану красу набережної, на якій стояло маленьке кафе, де зустрілися Віл і Ліра. Капітан дуже довго оглядав місто в телескоп, але не помітив жодних ознак життя, проте Джон Фаа вирішив про всяк випадок висадити на берег десяток озброєних людей. Віл знав, що цигани не маячитимуть у них перед очима, однак у разі потреби завжди прийдуть на допомогу.
Під швидко згасаючим небом діти востаннє повечеряли разом. Віл попрощався з капітаном, Джоном Фаа й Фардером Корамом. Здавалося, упродовж усього плавання він майже не помічає їхньої присутності, проте вони не ображалися — цей юнак попри всю свою силу був ледь живий через важке поранення в саме серце.
Зрештою Віл, Ліра, їхні деймони та Мері з Серафіною Пеккала вирушили вулицями порожнього міста. Воно дійсно було порожнім: чути було лише звуки кроків. Віл і Ліра йшли попереду, тримаючись за руки, й поступово наближалися до того місця, де вони повинні були розлучитися, а дві жінки рухалися на деякій відстані за ними, розмовляючи про все на світі.
— Ліра бажає ненадовго відвідати мій Оксфорд, — сказала Мері. — Вона щось замислила, але відразу після цього вона повернеться.
— А що ти збираєшся робити, Мері?
— Звичайно, я піду з Вілом. Сьогодні ми підемо до моєї оселі — в мене є будинок, — а завтра відшукаємо його матір та подивимось, що ми можемо зробити, щоб поліпшити її стан. Ти знаєш, Серафіно, в моєму світі безліч правил і приписів, і нам доведеться відповісти на тисячі запитань, що їх ставитимуть нам органи влади, та довести, що ми відповідаємо їхнім вимогам. Я допоможу Вілу з юридичними питаннями, соціальними установами, житлом і таким іншим, і він матиме змогу займатися лише матір'ю. Він сильний хлопець, але я все одно допоможу йому… Крім того, не виключено, що мені теж знадобиться його допомога. У мене більше немає роботи, грошей також залишилося обмаль, і я навіть не здивуюся, якщо мене розшукує поліція. Він — єдина людина у всьому світі, з якою я можу обговорити ці питання.
Вони пройшли повз квадратну башту із дверима, відчиненими в темряву, повз маленьке кафе зі столиками, що стояли на тротуарі, та вийшли на широкий мовчазний бульвар із шерегою пальм, що тягнулася посередині.
— Саме тут я прийшла до цього світу, — промовила Мері.
Це було те вікно, яке Віл колись помітив на узбіччі тихої дороги в передмісті Оксфорда й яке охороняла поліція — принаймні, охороняла тоді, коли Мері збрехала полісменові, щоб пройти крізь нього. Жінка побачила, що Віл наблизився до того місця та почав водити руками в повітрі, зачиняючи вікно.
— От вони здивуються, коли прийдуть подивитися на прохід, — зауважила Мері.
Ліра намірялася перейти до Оксфорда Мері та перед тим, як разом із Серафіною повернутися до Ситагаза, показати хлопцеві щось, і, безперечно, їм слід було виявляти обережність, обираючи місце для нового вікна. Тож жінки слідом за дітьми знову вирушили залитими місячним сяйвом вулицями міста. Праворуч лежав великий чудовий парк, що вів до величезного будинку із класичним портиком, який під місяцем виблискував, наче цукрова глазур.
— Коли ти сказала мені про вигляд мого деймона, — промовила Мері, — то додала, що якби в нас був час, ти могла б навчити мене бачити його… Шкода, що в нас немає цього часу.