У цю мить Віл, котрий краєм ока спостерігав за тінями попереду, побачив, як вони перестрибнули через папороті та заскочили в чагарник. Він мовчки вказав на них Лірі,а потім повернувся до теми струмка.
— Він просто вповільнюється, — пояснив хлопець. — У джерелі вода тече дуже швидко, але потім вона збирається в калюжі та зупиняє там свій біг… Вони зараз он там, — сказав він, показавши на купку дерев біля підніжжя схилу.
Серце Ліри стукало так швидко, що вона навіть відчувала, як у горлі б'ється пульс. Вони з Вілом серйозно подивилися один на одного, і вирушили далі берегом струмка. Унижній частині долини рослинність стала густішою, і струмочок то поринав у тунелі зелені, то виходив на відкриті луки лише для того, щоб перестрибнути через великий камінь і знову сховатися під кущами. Дітям доводилося обходити ці зарості, і триматися русла ставало дедалі складніше.
Здолавши чергове згущення чагарнику, вони побачили внизу лісочок із дерев зі сріблястою корою.
Отець Гомес спостерігав за дітьми з вершини схилу. Йти слідом за ними було не так уже й складно: попри впевненість Мері в тому, що на відкритій місцевості важко залишатися непоміченим, у траві було досить легко ховатися, крім того, чоловіку допомагали поодинокі дерева, що росли серед савани. Вранці молоді люди весь час озиралися, наче відчуваючи, що за ним хтось стежить, і священик змушений був триматися віддалік, але ближче до полудня вони дедалі більше поглиблювалися у своє, у спілкування один з одним та все менше уваги звертали на довкілля.
Отець Гомес дуже не хотів зашкодити хлопцеві: завдати болю невинній людині було б для нього порушенням усіх його принципів. Єдиний спосіб дотриматися цих принципів полягав у тому, щоб наблизитися до дівчини достатньо, аби напевно влучити в неї, а зробити це можна було лише в лісі.
Священик тихо й обережно вирушив уздовж русла струмка. Його деймон, жук із зеленими боками, літав над його головою, принюхуючись до повітря. Зір комахи був гіршим, ніж у чоловіка, однак у неї був гарний нюх, і йти за запахом молодої плоті було для нього вельми просто. Зазвичай жук пролітав уперед, сідав на травинку та чекав на чоловіка, щоб потім знову полетіти на розвідку. Запах дитячих тіл ставав дедалі сильнішим, й отець Гомес віддав хвалу Господу за те, що цю місію доручили саме йому: для нього уже було цілком очевидно, що хлопець і дівчина ось-ось упадуть у смертний гріх.
Нарешті священик помітив, як серед зелені промайнуло русяве волосся дівчини. Він ще трохи наблизився та зняв із плеча гвинтівку. Вона була обладнана оптичним прицілом, не дуже міцним, але все одно вельми корисним за таких обставин. Піднісши приціл до ока, чоловік побачив просто перед собою обличчя Ліри — вона саме зупинилася та озирнулася. Дівчина аж світилася від щастя й надії, й отця Гомеса надзвичайно здивувало те, що в людини, настільки загрузлої у злі, може бути такий непорочний вигляд.
Збентеження змусило його забаритися з пострілом, і зручний момент було упущено: діти зайшли за дерева. Що ж, далеко вони не відійдуть. Священик пригнувся та пішов за ними берегом струмка, в одній руці тримаючи гвинтівку, а другою балансуючи.
Він підійшов так близько до успішного виконання своєї місії, що навіть уперше замислився щодо того, що він робитиме далі та що сподобається небу більше: якщо він повернеться до Женеви чи якщо залишиться тут і проповідуватиме в цьому світі християнське вчення. Спершу треба буде навернути до справжньої віри чотириногих тварин, котрі, здається, мали зародки розуму — слід переконати їх, що звичка їздити на колесах є огидною та сатанинською й суперечить волі Божій. Якщо йому це вдасться, то їхнє спасіння не загається.
Отець Гомес наблизився до узлісся, присів за деревом та поклав гвинтівку на траву.
Вдивляючись у сріблясто-зелено-золотаві тіні та приклавши обидві долоні до вух, він вслухався у дзижчання комах та дзюркіт струмка. Так, он вони, зупинилися біля дерева.
Священик узяв у руки гвинтівку та…… та беззвучно захрипів, коли щось схопило його деймона й потягло геть.
Але ж тут нікого не було? Де жук? Біль був просто жахливим. Отець Гомес почув, як його деймон закричав та шалено заметушився під деревами, шукаючи його.
— Спокійніше, — пролунав прямо з повітря голос, — і не кричи. Твій деймон у моїй руці.
— Але де ви? І хто ви такий?
— Мене звати Балтамос, — відповів голос.
Віл і Ліра, майже не розмовляючи, брели берегом струмка у глибину лісу. Зрештою вони опинилися в самій його середині, на невеличкій галявині, вистеленій м'якою травою та мохом. У них над головами спліталися гілки, майже закриваючи небо та пропускаючи крізь себе лише блискітки та смужки сонячного світла, тож уся галявина була поцяткована золотом і сріблом.
Тут було дуже тихо: чути було лише дзвін струмка та іноді — ворушіння верхівок дерев від пориву вітру.
Віл поклав на землю пакунок із їжею, а Ліра зняла свій рюкзачок. Тіней демонів ніде не було видно: вони були зовсім самі.
Діти зняли взуття та шкарпетки, сіли на покриті мохом камені біля потоку та занурили ноги в холодну воду, відразу відчувши, як кров ще швидше побігла по їхніх жилах.
— Я зголоднів, — промовив Віл.
— Я теж, — відгукнулася Ліра, хоча зараз у неї в голові вирувало зовсім не це почуття, а щось інше, незрозуміле — приглушене та настирливе, наполовину болісне, наполовину солодке…
Вони розгорнули пакунок і з'їли трохи хліба й сиру. Їхні рухи чомусь були повільними та незграбними, і вони майже не відчули смак їжі — хоча коржі були борошнистимита покритими смачною скоринкою від розпечених каменів, на яких їх випікали, а сир — шаруватим, солонуватим і дуже свіжим.
Потім Ліра взяла в руку один із маленьких червоних плодів. Відчувши, якії серце шалено закалатало, вона повернулася та промовила:
— Віле…
І повільно піднесла плід до його рота.
По очах хлопця вона відразу побачила: він зрозумів, що вона хотіла цим казати, але його охопила надто велика радість, аби він міг щось висловити. Пальці дівчини все ще перебували біля його губ, і Віл побачив, що вони тремтять, тож він узяв її руку до своєї. Обоє вони відчували таку зніяковілість, що не підводили очей, і водночас вони почувалися сповненими щастям.