Це трапилося три, чотири, п'ять разів, і жінка зрозуміла, що сьогодні сон не прийде до неї. Тож вона підвелася, тихо одягнулася, вийшла з будинку та пішла геть, перед тим кинувши погляд на Віла з Лірою, котрі, ніби під навісом, спали під деревом із рясною кроною.
Високо в небі висів яскравий місяць. Віяв жвавий вітерець, і земля була поцяткована тінями хмарок, що бігли кудись, наче зграя невідомих звірів. Але тварини мігрують цілеспрямовано: коли ви бачите череду північних оленів, котрі рухаються тундрою, або потік антилоп, що перетинає савану, то ви знаєте, що вони переходять до місць, багатих на їжу, чи туди, де зручно спаровуватися та народжувати потомство. Натомість хмари рухаються внаслідок випадкового збігу обставин, їх переміщення спричинене стихійними процесами, що мають перебіг на рівні атомів чи молекул, а отже, біг їхніх тіней по траві був геть безглуздим.
Утім, виглядало це так, наче Тіні вперто прямують до якоїсь цілі. Та й уся ніч ніби знала, що вона робить і навіщо, й Мері відразу відчула це — щоправда, вона, на відміну від вітру, хмар і трави, не знала, якою є ця мета. Здавалося, весь світ був живим і мав свідомість.
Мері піднялася схилом та кинула погляд на солончаки, де приплив оздоблював срібним мереживом виблискуючу темряву порослих очеретом трясовин. Унизу тіні від хмар були дуже чіткими, і їхній рух виглядав так, буцімто вони тікають від якогось страхіття, що пересувалося за ними, чи квапляться обійняти щось чудове попереду. Жінка, відчуваючи себе зовсім непричетною до всієї цієї біганини, повернула до гайка, в якому стояла її спостережна платформа. До неї було десь двадцять хвилин ходу, і Мерідобре бачила поруч із нею височенне дерево, що в діалозі з вітром мовчки схиляло величезну голову. Вони явно щось обговорювали, але Мері, на жаль, не було чути їхню бесіду.
Зворушена хвилюванням ночі та відчуваючи відчайдушне бажання розчинитися в ньому, жінка вирушила до платформи. Саме це вона мала на увазі, коли сьогодні казала Вілу, що скучає за Богом: почуття, що цілковитий усесвіт живе й що все пов'язано з усім нитками значущості. Коли вона і була християнкою, то також почувалася пов'язаною з усім світом, але після того, як вона залишила Церкву, всесвіт утратив зв'язність, а вона була в ньому лише легкою, вільною, неприв'язаною пушинкою.
А потім настав час відкриття Тіней і її подорожі до іншого світу, а тепер прийшла ця жвава ніч, і було зрозуміло, що все на світі пульсує метою та значенням, але вона від цього відрізана. І зв'язок не можна було поновити, адже ж Бога немає.
Охоплена наполовину екстазом, наполовину відчаєм, Мері вирішила піднятися на дерево та знову спробувати розчинитися в Пилу.
Але не встигла вона здолати половину відстані до лісочка, як почула, що до шелесту листя та шепоту вітру на траві приєднався ще якийсь звук. Щось тихо стогнало — в повітрі тягнулася низька сумовита нота, трохи схожа на голос органа. А ще чути було тріск — наче десь ламалися гілочки й дерево волало від болю.
"Це не моє дерево?" — промайнуло в голові Мері. Вона зупинилася посеред трав'яного поля, відчула, як її обличчя м'яко хльостає вітер, а повз неї біжать кудись тіні хмар, та вдивилася у листя гаю. Великі гілки стогнали, а малі тріщали й сипалися з дерева, наче воно давно засохло. А потім уся велика крона дерева, біля якого мулефа спорудили платформу, почала повільно хилитися до землі!
Здавалося, кожна окрема волокнина стовбура, кори, коренів криком протестує проти вбивства, але дерево все падало й падало, нахиляючись у бік Мері, й нарешті вдарилося об землю, ніби океанська хвиля об хвилеріз. Колосальний стовбур трохи підскочив й остаточно опустився, застогнавши своєю порваною деревиною.
Жінка підбігла та доторкнулася до тремтячих листків. Ось її мотузка, ось розламані залишки її платформи… Серце Мері болісно закалатало, й вона полізла у гущавину колись знайомих їй гілок та залізла на стовбур, намагаючись піднятися якомога вище над землею.
Обпершись об товсту гілку, що стирчала вгору, жінка дістала янтарне скло й побачила, що в повітрі вирують дві течії.
Першою був потік хмар, гнаних вітром від моря, а назустріч їй невпинно линув потік Пилу.
Друга течія була набагато швидшою та потужнішою, ніж перша. Здавалося, вона охопила все небо, і цей невпинний потік виливався зі світу, зі всіх світів, прямуючи в якусь невідому порожнечу.
І тоді в голові жінки почали повільно сходитися воєдино частинки мозаїки.
Віл і Ліра казали, що магічний ніж було зроблено щонайменше триста років тому. Саме так сказав їм старий із башти.
Мулефа повідомили їй, що сарф, який живив їхні життя та їхній світ тридцять три тисячі років, понад триста років тому почав відпливати.
За словами Віла, мудреці з Гільдії Башти Ангелів, хоронителі магічного ножа, були легкодумними й не завжди зачиняли прорізані ними вікна. Зрештою, Мері сама знайшла одне з них, і напевно існувало багато інших.
Припустімо, після появи магічного ножа Пил потроху почав просочуватися в рани, створені ним на тілі природи…
Мері відчула запаморочення, і причиною цього було не лише хитання стовбура та гілок дерева, на якому вона стояла. Вона обережно поклала янтарне скло в кишеню та, схопившись руками за гілку перед собою, підвела голову і тривалий час дивилася в небо, на місяць та біг хмар.
Магічний ніж винен у дрібному, незначному витоку Пилу. Утім, це все одно було шкідливим для всесвіту, тож слід було поговорити з Вілом і Лірою щодо того, як зупинити це явище.
Але нинішня повінь у небі була зовсім іншою, вона почалася нещодавно й мала катастрофічні наслідки: якщо її не зупинити, усе розумне життя буде знищене. Як Мері казали мулефа, Пил з'явився у всесвіті, коли живі істоти усвідомили своє існування. Проте для того, щоб забезпечити своє подальше існування, він потребував "систему зворотного зв'язку" на кшталт тієї, що нею користувалися мулефа, — коліс та олії з дерев. Без такої системи він просто зникав. Думки, уява, почуття — все це послабшає та висохне, залишивши по собі тільки тваринні інстинкти, і короткий, але такий яскравий період розумного життя в кожному з мільйонів світів скінчиться, розчинившись у неосяжній темряві, наче полум'я свічки.