Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

Сторінка 38 з 95

Марк Твен

Розділ XXI

ПРОЧАНИ

Натомився я так, що насилу доповз до ліжка. Як приємно було витягти, розслабити затерплі, зомлілі м’язи! Та цим довелося й удовольнитися! Про сон не могло бути й мови. Вельможні дами гасали по залах та коридорах, вищали, рохкали, здіймали оглушливий гармидер і не давали мені заснути. А коли я не сплю, то, природно, міркую. Цього разу я міркував переважно про те, як дивно було введено в оману Сенді. Дівчина, звісно, була цілком здорова, а проте поводилась, на мій погляд, як божевільна. Ось він, вплив виховання, традицій, освіти! Людину можна змусити повірити в будь-що. Я ставив себе на місце Сенді і знову й знову переконувався, що вона не божевільна. А з іншого боку, якби вона стала на моє місце, то вмить зрозуміла б, як легко сприйняти за ненормальну людину, виховану інакше. Якби я сказав Сенді, що бачив воза, який без будь-якої чорної магії бігає із швидкістю п’ятдесят миль за годину, бачив чоловіка, який, не вдаючись до чаклунства, залазив у великого кошика й линув за хмари, та без допомоги ворожбитства розмовляв з особою, яка перебувала за кількасот миль від мене, — то вона прийшла б до твердого переконання, що я божевільний. Усі довкола неї вірили в чаклунство, ніхто в існуванні чаклунства не сумнівався; ніхто з Артурових підданих не сумнівався, що замок можна обернути на хлів, а його мешканців на свиней, — так само, як ніхто з Коннектікутців не брав під сумнів, що можна розмовляти по телефону, — в обох випадках сумнів був би незаперечним доказом божевілля. Так, треба визнати, що Сенді була нормальна. І для того щоб Сенді визнавала нормальним мене, я повинен приховувати свою віру в ніяк не пов’язані з чарами й чудесами паровози, повітряні кулі й телефон. Я вірив, скажімо, в те, що земля не пласка, що вона не стоїть на стовпах і що над нею нема твердого склепіння, яке захищає її від води з безодень небесних. Та оскільки в усьому королівстві я один додержувався таких єретичних і злочинних поглядів, мені було ясно, що в цих питаннях треба тримати язика за зубами, — щоб на мене не кивали головою, як на божевільного.

Вранці Сенді зібрала свиней у їдальні й нагодувала сніданком, причому сама прислуговувала з тією глибокою шаною, яку жителі її острова, давні й сучасні, завжди відчувають до титулованих осіб, незалежно від їхніх розумових та моральних якостей. Я міг би снідати в товаристві свиней, якби моє походження відповідало моїй високій офіційній посаді; але, як людина без роду й племені, я змушений був їсти окремо від них і, щиро кажучи, не скаржився. Ми з Сенді снідали за іншим столом. Хазяїнів маєтку не було вдома.

— Чи тут мешкає велика родина, Сенді? — спитав я. — І куди вони всі поділися?

— Родина?

— Так.

— Яка родина, великодушний мілорде?

— Як це — яка? Та, що мешкає в цьому маєтку. Твоя родина.

— На жаль, я не розумію вас. У мене немає родини.

— Немає родини? Виходить, це не твій дім, Сенді?

— Ну, звісно, ні! Я не маю ніякого дому!

— Гаразд, тоді чий же це дім?

— Ах, я б залюбки сказала вам, якби знала сама.

— То ти не знаєш хазяїнів цього дому? Хто ж тоді запросив нас сюди?

— Ніхто нас не запрошував. Ми самі прийшли, та й по всьому.

— Слухай, дівчино, але ж це нечуване зухвальство. Ми вдираємось у чужий будинок, напихаємо його по зав’язку єдиною аристократією, яка бодай чогось варта, а потім виявляється, що ми не знаємо навіть, як звуть господаря. Як ти наважилася на такий негідний вчинок? Я був певен, що це твій дім. Що скаже господар?

— Що скаже господар? А що він може сказати, крім як подякувати нам?

— Подякувати? За що?

Сенді щиро здивувалася.

— Далебі, ваші дивні слова збивають мене з пантелику. Невже, по-вашому, господар цього дому може сподіватися, що ми ще раз зробимо йому честь, привівши до нього таке благородне товариство?

— Мабуть, ти маєш рацію. Я навіть ладен закластися, що такими відвідинами його вшановано вперше.

— Тоді нехай він буде нам вдячний і висловить свою вдячність відповідними словами й належною покорою. Бо інакше він сучий син, сучий батько і сучий дід.

Я, однак, почував себе ніяково і побоювався, що ми можемо опинитись у зовсім незручному становищі. Мабуть, треба було зігнати наших свиней докупи та забиратися геть. Тож я сказав:

— Ми марнуємо час, Сенді. Скликаймо наших аристократок і гайда в дорогу.

— Навіщо, благородний сер і Хазяїне?

— Як це навіщо? Треба ж одвести їх додому!

— Ні, ви послухайте його! Та вони ж родом із різних кінців землі! Кожну з них треба припровадити до її рідного дому; невже ж ви гадаєте, що ми встигнемо здійснити всі ці подорожі за короткий час, що його відміряв нам на цім світі той, хто створив життя, а отже, і смерть, завдяки Адамові, який, согрішивши за умовлянням подруги своєї, введеної в оману й спокусу найстрашнішим ворогом людства, змієм, званим Сатаною, котрий з давніх давен присвятив себе виключно цій мерзоті, отруївши серце своє злобою й заздрощами через невситиме честолюбство, що спотворило й споганило єство цього духа, колись настільки чистого й невинного, що він міг витати у світосяйному сонмі братів своїх на яскравім осонні, а також у благословенному затінку райських кущів славного царства божого, де тільки святі душею й тілом…

— Хай йому біс!

— Мілорде!

— Слухай, нащо ти гайнуєш час на такі балачки? Невже ти не розумієш, що ми встигли б усіх порозводити по домівках за той час, який ти витрачаєш, доводячи, Що ми їх розвести не встигнемо? Треба діло робити, а не теревені правити! Припни язика. Годі базікати. Зараз кожна хвилина дорога. Хто приправлятиме цих аристократок по домівках?

— Їхні приятелі. Вони з’їдуться сюди з усіх кінців землі.

Ця відповідь була несподівана, мов грім з ясного неба, мов помилування в’язневі, щойно засудженому на довічне ув’язнення. Сенді, ясна річ, залишиться тут чекати, доки останній приятель з’явиться по останню принцесу!

— Чудово, Сенді. Виходить, своє доручення ми виконали успішно й до кінцЯ> і мені треба поспішати з доповіддю до короля. Якщо колись іще…

— Я теж готова. Я їду разом з вами.

Ось тобі й помилування!

— Зі мною? Навіщо?

— Невже ви гадаєте, що я здатна зрадити свого лицаря? Що я здатна на таке безчестя? Я не розлучуся з вами, поки в Рицарському герці на полі бою який-небудь сильніший лицар не відіб’є мене від вас. Але я не варта була б доброго слова, якби припускала таку можливість.