На мить мені здалося зовсім неймовірним, що ця ганебна підозра падає саме на мене. Три довгих роки минули відтоді, як я востаннє торкався до елю, пива, вина чи взагалі до будь-яких спиртних напоїв.
(Очевидно, з часом я звик до всього цього, бо коли в наступному випуску цієї ж газети я побачив міцно встановлене за мною прізвисько "Твен, що допився до білої гарячки", я не відчув уже колишнього раптового гострого болю, хоч і знав, що ця газета з монотонною одноманітністю називатиме мене так до самого кінця виборчої кампанії.)
На той час значна частина адресованої мені кореспонденції складалася вже з анонімних листів. Форма їхня була проста:
"Що ви скажете про ту стареньку, яку ви стусонули ногою, коли вона постукала до вас, випрошуючи шматок хліба? Поль Прайм"
Або:
"За вами водяться вчинки, про які ніхто не знає, крім мене. Я радив би вам вислати мені кілька доларів, якщо ви не хочете почути через газети проГенді Енді"
Такий приблизно був зміст цих листів. Я міг би при бажанні вести й далі в тому ж дусі, аж доки читачеві не набридне.
Незабаром головна газета республіканців "викрила", що я брав великі хабарі, а провідний орган демократів приписав мені участь у якомусь брудному шантажі.
(Таким чином я здобув іще два прізвиська: "Твен — Підлий Хабарник" та "Твен — Мерзенний Шантажист".)
На цей час усі газети голосно вимагали моєї "відповіді" на всі жахливі обвинувачення, які впали на мене, і лідери моєї партії заявили, що дальше мовчання означало б крах моєї політичної кар'єри. Ніби для того, щоб підтримати їхню заяву й прискорити мій виступ, другого ж дня в одній з газет з'явийся такий допис:
"Подивіться на цю людину! — Кандидат незалежних усе ще мовчить. Звичайно, він не сміє й голосу подати! Кожне обвинувачення проти нього було цілком доведено і знов — ще раз і ще раз — підтверджено його промовистим мовчанням, яке остаточно його викриває. Погляньте на свого кандидата, незалежні! Погляньте на Безчесного Кривосвідка! На Монтанського Злодія! На Паплюжника Могил! Помилуйтеся на того, хто допився до білої гарячки! На вашого Підлого Хабарника! На вашого Мерзенного Шантажиста! Гляньте на нього пильно, добре подумайте і скажіть, чи можете ви віддати свої чесні голоси людині, яка заслужила такі ганебні прізвиська своїми огидними злочинами, й не сміє розкрити рот, щоб заперечити хоча б один з них!"
Не було ніякої змоги далі ухилятися від відповіді, і я з почуттям глибокого приниження сів готувати відповідь на всі ці безпідставні обвинувачення та на всю злобну й підлу брехню. Але я так ніколи й не закінчив цієї роботи, бо другого ж ранку вийшла газета з новими страхітливими вигадками, із свіжими наклепами. Газета серйозно обвинувачувала мене в тому, що я спалив психіатричну лікарню з усіма її мешканцями тільки тому, що вона псувала мені краєвид з вікон мого будинку. Це сповнило мене жахом. Далі з'явилося обвинувачення в тому, що я отруїв свого дядька, щоб заволодіти його майном; газета настійно вимагала розкриття могили й розтину трупа. Я відчував, що ось-ось збожеволію. На довершення всього мене обвинуватили в тому, що я, бувши опікуном притулку для підкидьків, повлаштовував там своїх беззубих і старих родичів, щоб вони готували їжу для моїх вихованців. Голова моя туманіла.
Нарешті, вершиною тих безсовісних переслідувань, до яких вдалися ворожі партії, було те, що дев'ятеро малят усіх відтінків шкіри і в найрізноманітнішому лахмітті полізли під час мітингу до трибуни і, чіпляючись мені за коліна, стали голосно кричати "таточку!".
Я не витримав. Я спустив свій прапор і капітулював. Я не відповів вимогам кампанії по виборах губернатора штату Нью-Йорк. Я написав заяву, що знімаю свою кандидатуру і в пориві озлоблення підписався:
"Щиро ваш, колись порядна людина, а тепер Безчесний Клятвопорушник, Монтанський Злодій, Паплюжник Могил, Алкоголік, що допився до білої гарячки, Підлий Хабарник і Мерзенний Шантажист — Марк Твен".