Романові Безпалківу
Я змалку боявся поганого ока. Зомлів
колись я на храмі в чужому селі, безпорадний.
Вже знаю про себе ту правду, яку я хотів.
Я знаю ту правду, що врешті подібна
на правду.
Розплющую очі в дитинстві.
Церкви і хати
іще не бляшані —
під снігом —
блищать наді мною.
Я торсаю двері.
Я мушу до хати зайти.
Бо я там прокинувся.
Я там завмер під стіною.
Ми завше найменші у сяйві,
а віра в обман
солодкий
у ловах зі страхом
довіку потрібна.
Я плакав у сінях родинних — я знаю цей стан,
я зиаю, чому моя правда на правду подібна.
Ми завше беззахисні в сяйві,
а віра в обман
спасенний
у ловах зі смертю
одвіку несхибна.
Співав я маржині у стайні — я знаю цей стан.
Я знаю, чому моя правда на правду подібна.
Заплющую очі в дитинстві.
Хати і церкви
темніють зі мною і кожна —
у хмарі —
на зламі.
Останньою стонкне
перервана тінь голови.
Залишиться погляд,
й дитина зомліє на храмі.