Таня Сахненкова одержала сьогодні листа. Така рада йому, не йшла ще на лекції, як принесли їй його, читала; прийшла з лекцій, до його кинулась зразу. Горить лампа, і лист знов у неї в руках. Не надивиться на його, не начитається.
"Моя чорнобровенька!" — стоїть у йому.
Ах, любий Саша! Значить, він не забув, не кинув її? А вона чого тільки не придумала вже. І лаяла його, й сердилась уже. Ще на дереві листя зелене було, як останній раз бачились, умовлялись писать, а поїхав, опадає вже листя, — мовчить і мовчить. "Щоб дужче скучала", — каже. У, поганий! Насилу діждалась. Хотіла вже перша до його писать, та якось таки... Добре, що й не писала. Нехай таки він перший до неї.
А пише ж він як он. "Моя, — каже, — маківочка рожева!" Хі-хі! Добре красунею буть. "Чорнобровенька... рожева..." Ану ж... — і Таня підкрутила на столі лампу ще дужче, присунула з-за книжок люстречко ближче до себе, давай видивляться.
— Ай справді... А очі? Очі карі; щічки повненькі, рум'яненькі. Добре буть такою! Тільки... ще не так. Треба, щоб вії чорніші були, виски — як кров з молоком.
Одставила люстречко, взялася книжку медичну читать. Не читається.
А гарно, як коло тебе мужчини впадають. Тільки що за знак? Стільки їх липне до неї. Є й красивіші, є й багатші од Саші, а ні... щось не те. Таке в йому щось... Якийсь задумчивий він, любить природу і дивиться якось так... всміхаються неначе очі в його і вусики чорні, всміхається і сам. А вбрання студентське так личить йому до стану стрункого.
А що пак йому у їй найдужче подобається? Краса, звісно. І... і літом вона перед ним і собі робилась задумчивою, очі якось ставила, губи... Про зло все балакала: так багато його, — нащо життя? Хі-хі! Здається, це він любить у їй. Так її тоді розважав, пригортався до неї. Треба і в листі про це побільше йому... А коли б так йому написать? "Жду з нетерплячкою", — пише. Еге! Сам ось стільки мовчав. Підожди лиш, помлій лиш і ти.
І до Порядинського написать треба буде. Це вже з півмісяця тому, як був лист од нього. Смішний! Перед іншими так кирпу гне, так несеться, а перед нею... "Ангел ви небесний, — пише, — щоночі снитесь". От і цей... Багато од Саші багатший, красивіший, такий повний, рум'яний, а не подобається їй. Якийсь він... тільки й розуму, здасться, в його, що ніс драть угору. А все-таки піджигнуть би його. Нехай... Та як би щоб і Саша знав, що він такі листи шле до неї. Хі-хі!
Встала Таня, далі давай ходить... Так їй весело, гарно. Лампа з-під голубої будки світить таємно-таємно якось. Гоголь, Тургенєв на стіні в напівтемряві висять такі... всміхаються до неї неначе. За боковими дверима, що заставлені шафою, чуть, черевик рипить: квартирує студент якийсь там. Блідий сам, блідий, худий. Чогось розходився це й він.
А Порядинський, здається, закохався у неї, та й добре. Так було літом радіє, як вона обізветься ласкаво до його.
Ех, літо? Літечко, любе, дороге!
Село. Гай. Дуби, липи, тополі... таке все кучеряве, зелене стоїть, попростягало гілля. Ліщина порозлягалась сюди й туди. А купало зелене, густе, так радіє-цвіте. Бредуть ним студенти, курсистки, — багато їх там, — дачі усе, — регочуть, балакають, шукають губ. Як гарно! З-за гілок зазирає в гущавину сонечко. Мухи: джж!.. у повітрі. Інша розправить крильця та й висить так. А вітрець запашний-запашний шарудить листячком. Ягідки червоніють тут ось і там. А ось... визирає, визирає з-під кущика шапочка бура, — грибок-пузанець стоїть.
Сміха раз було. Знайшов Саша був одного та й показує Наді Левченковій, балакає до неї, всміхається. А вона, Таня, ось тут, за кущем, її і не бачить, здається; а в гай ішли під руку, вів він її, і так близенько тулився до неї, Таня до його. Стій же тепер! Ось недалечко Порядинський шелестить, щось мугиче. "Іван Іванович! — до його вона. — Знайшли вже що?" Так той і вродився коло неї. Балакає Таня до його, регоче. Ну, це ще нічого. Ось вийшли на просторе всі. Вона хіп під руку його, ніби в жарт. Ідуть так. Іде Саша збоку травою... сам; вирве квіточку яку, пахае і на неї, на Порядинського так позирає. Та допекти ж, завгорить йому! Вирвала далі квіточку й Таня та хвось нею по плечі Порядинського, хвось! Цей дурень радіє-радіє, а той... гарячки кача.
Підійшла до вікна Таня. Високо, аж на четвертому поверсі вона. Електрика сяє на улиці; трамвай гуде, креше вогню; люди чорніють, гамір, метушня. Таке все це учора було їй огидне, чуже, а сьогодня... чого сьогодня усе таке гарне, близьке їй?
Одійшла од вікна, знов ходить.
Бувало літом усього. Кашу варили не раз. Чудова раз була ніч. Тихо-тихо скрізь було. І не зворухнеться гай, неначе застиг. Ставок. Місяць у йому червінцями грає; бовваніють верби над ним; блимає вогник під вільхою;
гомін, регіт, — вариться каша. А ось на горбочку, під дубом сидять у траві: Саша, Таня. Мережки од місяця кучеряві, кошлаті лежать коло їх і на їх. Пахощами, медом тягне звідкілясь. В напівтемряві он якийсь кущик чорніє, тьох-тьох соловейко в йому. Груди в Тані чогось так підіймаються, і так швидко їй дихається. І ось... хилиться, хилиться Саша до неї:
"Я вас... кохаю", — шепоче. Ой!..
Таня підійшла до стола й сіла.
Під шафою цвіркун сюрчить. За дверима вже чутії — гомонять.
— Чортзна-що! — чути млявий голос блідого студента того, — і літо пропало, і сам звівсь ні на що, — по репетиціях бігав, і в університет таки платить нічим. Справив це-те, за кватирю оддав — і всі гроші. Що ж, з батька тягти? Нікуди далі вже. На шиї в нього і так чимало вже. Багато хіба оселедцями виторгує? А тут і репетиції, як на те, не знайдеш уже. Виключать з університету... Ех, життя!
Слухає Таня.
"Бідний! — думає. — І "літо пропало", і ні за що вчиться. Г-м!" А в неї... в неї аби б тільки вчилась. Не оселедцями батько торгує, а... економію має.
— Не журись, товаришу, — балакає далі якийсь веселий незнайомий басок, — виключать не виключать, а... результат життя однаковий.
Помовчав млявенький голос, далі:
— Добре, в тебе репетиція є і дома це-те.
— Що? Хе-хе! — той йому. — А й не було б? Пий, саме краще. Я оце, брат, хрюкнув уже.
"Неудачник якийсь", — подумала Таня. Взяла листа, знов дивиться в його.