У який бік дивитися? У який бік іти? Очевидно, так, щоб скеля залишалася за плечима. Адже саме вона зупинила мій безладний політ.
Я не дочекався, поки вітер притисне пилюку. Я пішов назустріч бурі. Повітря залишалося на сорок чотири хвилини (плюс-мінус хвилина).
Потім його залишалося на тридцять хвилин. Потім я впав, мене відкотило вітром назад, і я втратив на цьому ще п'ять хвилин. Потім залишалося п'ятнадцять хвилин. І потім я перестав дивитися на покажчик.
Несподіваний перепочинок нагодився вже тоді, коли за моїми розрахунками повітря не залишалося зовсім. Я брів крізь поволі осідаючу куряву і намагався не звертати уваги на біль у боці, тому що це вже не відігравало зовсім ніякої ролі. Я намагався дихати рівно, але дихання зривалося, і мені весь час здавалося, що повітря вже скінчилося.
Воно скінчилося, коли в осідаючій куряві, далеко, на краю світу, я побачив корабель. Я побіг до нього. І повітря скінчилося. Задихаючись, я зірвав маску, хоч це не могло врятувати мене, легені обпалило гірким пилом і аміаком...
Локатор побачив мене за декілька хвилин до цього.
Я отямився в госпіталі, маленькому білому госпіталі на два ліжка, у якому кожен з нас побував не раз за ці роки. Заліковуючи рани, застуди або відлежуючись у карантині. Я прийшов до тями у госпіталі і відразу зрозумів, що корабель готується до старту.
— Молодець, — сказав мені доктор Грот. — Молодець. Ти чудово з цим упорався.
— Ми стартуємо? — запитав я.
— Так, — сказав доктор. — Тобі доведеться лягти в амортизатор. Твоїм кісткам протипоказані перевантаження. Три ребра зламав, і порвана плевра.
— Як решта? — запитав я. — Як Марта? Джерасі? Долинський?
— Марта в порядку. Вона встигла забратися у всюдихід. Тебе послухалася.
— Ти хочеш сказати...
— Джерасі загинув. Його знайшли після бурі. І уявляєш, за тридцять кроків від розкопу. Його швиргонуло об всюдихід і розбило маску. Ми гадали, що ти теж загинув.
І більше я ні про що не питав. Доктор пішов готувати мені амортизатор. А я лежав і знову по секундах переживав свої дії там, в розкопі, і думав: ось у цю мить я ще міг врятувати Джерасі... І в цю мить також... І тут я повинен був сказати: до біса пірамідку, капітан сказав повертатися, і ми повертаємося...
На третій день після старту "Спартак" набрав крейсерську швидкість і пішов до Землі. Перевантаження зменшилися, і я, випущений з амортизатора, дошкандибав до кают-компанії.
— Я помінявся з тобою чергою на сон, — сказав Долинський. — Доктор каже, тобі краще з місяць не спати.
— Знаю, — сказав я.
— Ти не заперечуєш?
— Чого заперечувати? Через рік побачимося.
— Я вам кричав, — сказав Долинський, — щоб ви кидали цю пірамідку і бігли до всюдихода.
— Ми не чули. Втім, це не грало ролі. Ми думали, що встигнемо.
— Я віддав кульку на аналіз.
— Яку кульку?
— Ти її знайшов. І передав мені, коли я пішов до всюдихода.
— А... Я зовсім забув. А де пірамідка?
— У вантажному відсіку. Вона тріснула. Нею займаються Марта і Рано.
— Значить, моя вахта з капітаном?
— З капітаном, Мартою і Гротом. Нас тепер мало залишилося.
— Зайва вахта.
— Так, зайвий рік для кожного.
Увійшов Грот. Доктор тримав у руках аркуш.
— Нісенітниця виходить, — сказав він. — Кулька зовсім молода. Добридень, Долинський. То я кажу, кулька дуже молода. Їй лише двадцять років.
— Ні, — сказав Долинський. — Ми ж стільки днів просиділи в тому розкопі! Він стародавній як світ. І кулька теж.
Капітан стояв у дверях кают-компанії і слухав нашу розмову.
— Ви не могли помилитися, Грот? — запитав він.
— Мені б зараз саме час образитися, — сказав доктор. — Ми з Мозком чотири рази повторили аналіз. Я сам спочатку не повірив.
— Може, його Джерасі впустив? — запитав капітан, обернувшись до мене.
— Долинський бачив — я його вишкріб з породи.
— Тоді ще один варіант залишається.
— Він маловірогідний.
— Чому?
— Не могло ж за двадцять років все так зруйнуватися.
— На цій планеті могло. Пригадай, як тебе несло бурею. І отруйні випари в атмосфері.
— Отже, ви вважаєте, що нас хтось випередив?
— Так. Я так думаю.
Капітан виявився правий. Наступного дня, розпилявши пірамідку, Марта знайшла у ній капсулу. Коли вона поклала її на стіл в лабораторії і ми з'юрмилися за її плечима, Грот сказав:
— Шкода, що ми запізнилися. Всього на двадцять років. Скільки поколінь на Землі мріяло про Контакт. А ми запізнилися.
— Несерйозно, Грот, — сказав капітан. — Контакт є. Ось він, тут, перед нами. Ми все одно зустрілися з ними.
— Багато що залежить від того, що в цьому циліндрі.
— Сподіваюся, не віруси? — сказав Долинський.
— Ми його розкриємо в камері. Маніпуляторами.
— А може, залишимо до Землі?
— Терпіти п'ять років? Оце вже ні, — сказала Рано.
І всі ми знали, що цікавість сильніша від нас, — ми не чекатимемо до Землі. Ми розкриємо капсулу зараз.
— Все-таки Джерасі не марно загинув, — сказала тихо Марта.
Так, щоб тільки я почув.
Я кивнув, узявши її за руку. У Марти були холодні пальці...
Щупальця маніпулятора поклали на стіл половинки циліндра і витягнули згорнутий аркуш. Аркуш пружно розгорнувся. Крізь скло всім нам було видно, що на ньому написано.
"Галактичний корабель "Сатурн". Позивні 36/14.
Виліт із Землі — 12 березня 2167 р.
Посадка на планеті — 6 травня 2167 р. ..."
Далі йшов текст, і ніхто з нас не прочитав тексту. Ми не змогли прочитати текст. Ми знову і знову перечитували перші рядки: "Виліт із Землі — 12 березня 2167 г." — двадцять років тому. "Посадка на планеті — 6 травня 2167 г." — теж двадцять років тому.
— Виліт із Землі... Посадка... У той самий рік.
І кожен з нас, якими б міцними не були у нього нерви, яким би розсудливим і розумним він не був, пережив у цю мить свою неповторну трагедію. Трагедію непотрібності справи, якій присвячено життя, безглуздості жертви, яка нікому не знадобилася.
Сто років тому за земним літочисленням наш корабель пішов у Глибокий космос. Сто років тому ми покинули Землю, упевнені в тому, що ніколи не побачимо нікого з наших друзів і рідних. Ми йшли в добровільне заслання, довшого за яке ще не було на Землі. Ми знали, що Земля чудово обійдеться і без нас, але ми знали, що жертви наші потрібні їй, тому що хтось повинен був скористатися знаннями і вмінням піти в Глибокий космос, до світів, яких можна було досягти, лише пішовши на ці жертви. Космічний вихор зніс нас із курсу, рік за роком ми прагнули до мети, ми втрачали наші роки і відлічували десятки років, що минули на Землі.