"УРЯП!" — було написано великими літерами.
— Ну гаразд, — сказав Іван. — Ми, власне, прийшли до тебе не за тим, аби розповісти про крах Ковальського.
— Та чого там? І за тим теж, — вставив Куліш. І оскільки Іван мовчав, повів далі:— Бакалавре, твоя дисробота зацікавила одного кандидата-мінералога з інституту геомеханіки. Він займається дослідженням умов накопичення германію в бокситах та інших рудах. А ти вивчав умови сорбції германію на гідроокисах алюмінію та заліза. Розумієш, як ви один одному потрібні? Адже боксити — алюмінієві руди з великою домішкою заліза. Що ти на це скажеш?
Заболотний витяг із кишені квиток на поїзд.
— Ось. Сьогодні їду.
— Не роби дурниць, шановний, — аж підскочив Куліш. — Садко діло пропонує. Тепер успіху досягає той, хто працює на стику двох або й трьох наук, як Іванів шеф. За фахом він металург, але фізику й хімію знає як бог. Інакше б він не був Гнатенком, праці якого вивчаються в усьому світі. Та й не тільки Гнатенко… Вузька спеціалізація зараз уже не дає тих наслідків.
— Все це мені відомо, — відказав Заболотний. — І пропозиція вашого Садка дуже слушна. Але я зібрався їхати. І таки поїду. Мені ще треба прийти до тями.
Вони вийшли разом. Іван ніс обшарпаний чемодан,
Біля трамвайної зупинки Куліш сказав За-болотному:
— Мою адресу ти знаєш, Іванову — теж. Отже, коли надумаєш, пиши… Хай тобі щастить!
Сніг змінювався дощем. Рвучкий вітер хапав на льоту важкі краплини й жбурляв їх у швидкому вирі навколо ліхтаря. Годинник показував п'яту годину вечора. Заболотний стояв на східцях потяга й усе дивився й дивився, проціджував очима окремі сірі постаті. Десь на дні свідомості жевріла надія, що ось тепер, в останню хвилину, хтось прибіжить на перон, схопить його за руку і поведе знову в місто, до трамвая… Він знав, хто це мусить бути, але боявся навіть у думках назвати її ім'я.
Пройшов залізничник, постукуючи по колесах і перевіряючи змазку. Краплини дощу розбивались об його чорну, в масних плямах, фуфайку.
Володимир напружив зір. "Якщо вона з'явиться, я одразу ж сплигну". Розум підказував, що ніхто не прийде, та якась підсвідома віра збуджувала єство, напружувала зір і мозок.
Провідниця нечемно відштовхнула його і проходу, витягла прапорець, стала в дверях. Заболотний, поставивши валізу в інший бік тамбура, причаївся за її спиною і знову прикипів поглядом до перону. Раптом в одній із постатей, яка непевно рухалася від будови вокзалу, впізнав знайомі обриси… Але ні. То була лише уява, втілена в чужу розпливчасту постать. Поїзд рушив, обірвавши останню нитку, що зв'язувала Заболотного з цим містом. "Невже все?" — шепотів він.
Під ногами легенько постукували колеса. Вони стугоніли все частіше й частіше, й, здавалося, це ритмічне стугоніння говорило: "Вернись, вернись, вернись…"
"Я ще повернусь", — відповів їм Заболотний і попрямував у купе.
Частина друга
I
За спиною Заболотного рипнули двері.
— Чому вікно не відчиниш? — Садко Матвійович кинув на стіл течку, підійшов до Володимира.
Садко Седенко був середнього зросту, ходив ледь згорбившись, ніби за плечима ніс важкий рюкзак.
Заболотний прочинив вікно. В кімнату хлюпнуло вранішньою свіжістю.
Садко, кивнувши на Дніпро, сказав:
— А побачив би ти Єнісей… Дика, прямо жахлива краса. Новак почувається там затисненим, приниженим.
— Ну й милувався б тією дикою красою.
Заболотний хоч говорив жартома, все ж у голосі відчувалися ревнощі. Як можна дивитись на Дніпро й думати про щось інше?
— Бачиш, у людини на якомусь відтинку життя настає така ситуація, коли тягне до батьківської оселі, до того місця, де ти народився. Я відчув це у тридцять два, після десяти років блукань по всіх усюдах. — Седенко трохи помовчав. Карі очі гнітилися спомина-ми. — Ось що… — несподівано клацнув кнопками течки, простягнув стосик аркушів. — Два останніх розділи. Деякі зауваження, звісно, додав, але незначні. Отже, доробляй та неси друкарці.
— Дякую, шефе.
— Богові дякуватимеш, коли Ковальський не підкладе тобі свиню на захисті.
Ковальський… Це прізвище каменем шубовснуло в свідомість, скаламутило неначе вже осілі думки… Заболотний поїхав тоді в те невелике містечко, де жив батько. Там здавалося йому все сірим, незначним: і гранітна бруківка, й дво-триповерхові будинки, і наївні гіпсові леви біля входу до міського парку. Він зустрічав своїх однокласників. Вони були при ділі, тиша маленького міста їх не гнітила. При зустрічах називали його шкільним прізвиськом. 1 все ж він був для них чужий. Вони дивилися на нього, як на людину, що десь відірвалася, а тут іще не прижилася. Була гнила погода. Здавалося, всі хмари забрьохані в болоті. Ходив роздвоєний, і те "я", що було тільки за формою Заболотним, кляло безглузде рішення кинути аспірантуру. Мозок вимагав роботи. І це була така гостра потреба, як потреба дихати.
Якось увечері повернувся з роботи батько й побачив зібрані речі. Сірі батькові очі враз ніби вицвіли, а обличчя стало жовто-брунатним, неначе старовинне карбування на бронзі. В глибоких зморшках причаїлася прикрість. Дружина дивилася на нього ніяково, немов завинила Володимирові, бо вона була мачухою.
— Чимось тобі не догодили, сину? — спитав терпким голосом. Батько все розумів.
— …Чого це ти так до вікна прикипів — повернув його до дійсності Садко, позираючи з-під пелехатих брів-стріх.
— Спогади, шефе, дошкуляють.
— Коли людині починають дошкуляти спогади, це поганий знак. Вона старіє.
Седенко скинув куртку, повісив на спинку "тільця. На голові в Садка стовбурчилося цупке сивіюче волосся.
Заболотний переглянув рукопис. Поміток і справді було мало, й він одразу ж почав виправляти. Але спогади не відступали. Давнє стояло поруч.
Садків голос ледь долинув до свідомості:
— Слухай, Володимире, відкіля ти взяв цей експериментальний матеріал?
— А-а, то ще коли в аспірантурі був…
— Тоді ми мусимо брати в співавтори й Ковальського. Адже він був у той час твоїм керівником.
— Звичайно, шефе.
Вони зустрілись випадково.
Неповороткий тролейбус, розвернувшись на перехресті, швидко наближався до зупинки. Володимир кинувся бігти.
— Агов, молодий чоловіче, у мене в руці портфель, а не футбольний м'яч, — почулося ззаду.