— I ви сподіваєтеся, що я повірю в цю неймовірну вигадку? За кого ви мене маєте?
Пауелл від несподіванки виплюнув шматочок яблука й обернувся весь червоний.
— Яка в дідька вигадка! Це правда! К'юті похмуро відповів:
— Кулі енергії діаметром в мільйони миль! Світ з трьома мільярдами людей на ньому! Безмежна порожнеча! Вибачте, Пауелле, але я
не вірю. Я дійду до всього сам. До побачення!
Він повернувся і з почуттям власної гідності закрокував до виходу. У дверях К'юті пройшов повз Майкла Донована, згорда кивнув йому й попрямував коридором, не звертаючи жодної уваги на здивовані погляди, що його проводжали.
Майкл Донован скуйовдив рудого чуба й сердито глянув на Пауелла:
— Про що говорив цей ходячий металобрухт? У що він не вірить?
Пауелл з досадою смикнув себе за вуса і в'їдливо сказав:
— Наш робот — скептик. Він не вірить, що ми створили його, що існує Земля, космос, зірки.
— Спопели його Сатурн! Нам бракувало тільки божевільного робота!
— Він каже, що збирається до всього дійти сам.
— Дуже приємно,— глузливо мовив Донован.— Сподіваюсь, він зласкавиться і пояснить усе те мені, коли розбереться. Так от! — раптом спаленів він.— Коли оця купа заліза почне й зі мною так патякати, я поламаю йому хромований хребет.
Він різко сів, витяг із внутрішньої кишені піджака пригодницький роман у м'якій дешевій оправі.
— Цей робот з мене всі нерви висотає. Надто він допитливий!
Майкл Донован невдоволено бурчав, уминаючи здоровенний сандвіч із салатом, коли, після тихого стуку в двері, до кімнати зайшов К'юті.
— Пауелл тут?
— Він збирає дані про функції електронних
потоків. Здається, насувається буря,— відповів Донован, не перестаючи жувати.
Увійшов Грегорі Пауелл і, не відриваючи очей від графіків, що він їх тримав у руках, всівся в крісло. Він розклав аркуші з графіками біля себе й заходився щось підраховувати. Донован дивився через його плече, хрумкотів салатом, розсипаючи крихти. К'юті мовчки очікував.
Нарешті Пауелл підвів голову.
— Потенціал зета зростає, але повільно. В усякому разі функції потоків нестійкі, і я сам не знаю, чого чекати. 0, К'юті, привіт! А я думав, ти пильнуєш за монтажем нової силової шини.
— Уже все зроблено,— сказав тихо робот.— I я прийшов поговорити з вами обома.
— О-о! — Пауеллові стало незатишно.— То сідай. Ні, ні, не на цей стілець. Тут поламана ніжка, а ти не з легких.
Робот усівся й безтурботно сказав:
— Я прийняв рішення.
Донован окинув його сердитим поглядом і відклав недоїдений сандвіч.
— Коли це ти про свої безглузді... Пауелл урвав його нетерплячим рухом.
— Кажи, К'юті, ми слухаємо.
— Останні два дні я зосередився на самоаналізі,— мовив К'юті,— і дійшов напрочуд цікавого висновку. А почав з єдиного правильного припущення, яке міг зробити. Я існую, бо мислю...
— О, Юпітер! — простогнав Пауелл.— Робот-Декарт!
— Хто Декарт? — втрутився Донован.— Послухай, невже ми повинні сидіти тут і слухати цього металевого маніяка...
— Помовч, Майку!
К'юті незворушно правив своєї:
— Й одразу ж постало питання: у чому причина мого буття?
У Пауелла на вилицях заходили жовна.
— Ти мелеш дурниці. Я вже казав, що тебе побудували ми.
— А не віриш,— додав Донован,— то ми залюбки розберемо тебе.
Робот благально простяг свої дужі руки:
— Я нічого не беру на віру. Будь-яка гіпотеза мусить підкріплюватись логікою, інакше вона нічого не варта. А ваше твердження, буцімто ви мене створили, суперечить усім законам логіки.
Пауелл поклав руку на стиснутий кулак Донована, стримуючи його.
— А чого ти так кажеш?
К'юті засміявся. Це був не людський сміх, а радше машинний скрегіт, різкий, уривчастий, як стукіт метронома, і так само однотонний.
— Погляньте на себе,— сказав він нарешті.— Я не хочу образити вас, але погляньте на себе! Матеріал, з якого ви зроблені, м'який і в'ялий, він неміцний і позбавлений сили. Енергію він черпає для себе з малопродуктивного окислення органічної речовини, на зразок оцієї.— Робот зневажливо тицьнув пальцем у рештки Донованого сандвіча.— Періодично ви поринаєте в сон, і найменші коливання температури, атмосферного тиску, вологості, інтенсивності випромінювання можуть зашкодити вашій працездатності. Ви — сурогат! А з іншого боку, я — досконалий, довершений витвір. Я прямо поглинаю електричну енергію і використовую її майже на сто процентів. Я виготовлений з міцного металу, перебуваю постійно в свідомості, легко переношу зміну в навколишньому середовищі. Це факт. I коли до нього долучити цілком очевидне припущення, що жодна істота не може створити досконалішу за себе істоту,— ваша безглузда вигадка розвалюється.
Донован зірвався з місця, насупивши руді брови. Прокльони, які він досі бубонів собі під ніс, зазвучали чітко і ясно.
— Ах ти ж, металевий вилупку! Ну, гаразд, якщо не ми тебе створили, то хто ж?
К'юті поважно кивнув головою:
— Слушно, Доноване. Я думав над цим. Очевидно, мій творець мав бути куди могутнішим за мене, а тому залишається одне...
Земляни спантеличено дивилися на К'юті, а той правив своєї:
— Що є основою діяльності тут, на станції? Кому ми всі тут служимо? Що поглинає всю нашу увагу?
Він помовчав, чекаючи на відповідь. Донован здивовано глянув на Пауелла:
— Б'юсь об заклад, що цей ідіот в костюмі з білої бляхи торочить про перетворювач енергії.
— Це правда, К'юті? — насмішкувато запитав Пауелл.
— Я говорю про Творця,— почулася холодна й різка відповідь.
Це була остання крапля, і Донован вибухнув реготом. Навіть Пауелл стримано захихотів.
К'юті підвівся з місця. Його сяючі очі перебігали то на того, то на того.
— I все ж, так воно і є. Мене не дивує, що ви відмовляєтеся повірити в це. Я певен, що ви обидва довго тут не затримаєтеся. Пауелл сам казав, що спочатку служили тільки люди,
потім чорнову роботу стали виконувати роботи, і нарешті з'явився я, щоб керувати роботами. Це — незаперечні факти, але ви пояснюєте їх нелогічно. Хочете знати істину, що стоїть за всім цим?
— Давай, К'юті. 3 тобою не засумуєш.
— Творець спочатку створив людей — найнижчий і порівняно простий тип, який найлегше виготовляти. Поступово він замінив їх роботами. Це вже була вища ступінь. I нарешті створив мене, щоб я міг замінити людей, які ще лишилися. Віднині я служу господареві! Творцю!