— А навіщо тобі Гіпопотам? — запитав Олег.
— Він мені не потрібний. Це його мати приймає. Ну, хай сама собі з ним і живе. Я обійдусь.
Хлопці сміються. Льоня приєднується до їхнього сміху. Бо хіба ж це не кумедно? Гаврюк тепер житиме в них... Називатиметься його батьком. А який він йому батько? Ніякий. Таких по вулиці багато ходить. Але боляче те, що він спатиме на тому ж ліжку, де спав його рідний батько, коли приїздив з Арктики. Що Гаврюк гратиме на тому ж самому фортепіано, сидітиме за тим самим столом, питиме воду з тієї самої чашки. Ні, не кожний таке стерпіти може.
Поступово все це вивітрюється з Льониної голови. Він купається разом з усіма, грається в квача, у волейбол. Потім вони забираються в радгоспний город, наривають повнісінько огірків і сидять у кущах, наїдаються од пуза. І вже після полудня Льоня згадує, що мати наказувала йому нікуди не ходити, сидіти біля хати. Звичайно він її не слухається ніколи, робить, що йому заманеться, але зараз його починає розпирати гостра цікавість: невже до них справді прийшов Гіпопотам? Він кидає товаришів і йде додому. З хвилюванням вступає в сінці, тихо, без скрипу, відчиняє двері — і бачить: за столом сидить мати, а зовсім близько біля неї, обнявши її рукою за стан, горбатіє високий Гаврюк. Тільки мати забачила Льоню, то відсунулася від Гіпопотама, а він поспішно забрав свою руку.
— Добрий день,— каже Льоня.
— Добрий день,— відповідає Гаврюк, встає з-за столу, простягає йому ту саму руку, якою він щойно обнімав матір.
— Нарешті з'явився,— каже мати. Можливо, вона сердиться, але не показує цього. А навіть усміхається. "І чого б це я усміхався?" — думає Льоня.
— Ну, як живеш? — питає Гаврюк.
— А-а,— нехотя тягне Льоня.
— Мабуть, нікого не слухаєшся?
— Не слухаюсь... А що?
— Нічого. Це погано, брате. Слухатись треба.
Льоні від цієї розмови стає сумно. Він уже наперед може догадатися, що скаже Гаврюк. Але йому зовсім не хочеться слухати, що там йому скажуть.
— Де ти був? — запитує приязно мати.
— Купався.
— Ну, добре,— каже мати. Видно, вона його лаяти при Гіпопотамові не стане.— Йди до столу, щось із'їсиш.
Льоня без вагань згоджується, бо виголодався, як сто вовків. Він нахромлює на виделку шматок смаженого м'яса, бере хліб.
— Може, ти винця трохи вип'єш? — раптом питає Гаврюк.
— Воно не варто було б,— каже мати,— але сьогодні...
— Але сьогодні можна,— підтримує Гаврюк.
Вони якось дивно переглядаються між собою.
Льоня випиває півісклянки вина, закашлюється. Вино солодке й холодне. І не кріпке, здається. Ще міг би стільки подужати, якщо не більше.
— Досить,— каже Гаврюк.— Малим дітям пити не дозволяється. У них ще слабкий організм.
— Я йому й не даю,— каже мати.
Льоні від цих слів знову стає сумно. Ну, навіщо вони все це балакають? Краще б говорили про погоду. Бо дорослі, коли зберуться докупи і їм нудно, заводять балачку про погоду.
Він відчуває, що в животі потепліло, а в голові з'явився радісний дзвін. А він гадав, що вино слабке!..
— Бідовий хлопчина,— каже Гаврюк.— Захляв, зголоднів.
"Краще б він про погоду що-небудь сказав",— з безнадійним сумом думає Льоня.
Мати каже Гаврюкові:
— Ви зіграйте що-небудь на фортепіано. А ми послухаємо.
Гіпопотам охоче згоджується.
— А що зіграти? — питає він, всідаючись до інструмента.
— Сен-Санса. Вмираючого лебедя.
Гаврюк посміхається — і зморшки на його обличчі роз'їжджаються в боки. У нього дрібні зуби. А очі малі й круглі. "І навіщо тільки він усміхається?" — думає Льоня.
— Добре,— каже Гаврюк.— Я виконаю із Сен-Санса. "Невже він уміє грати на фортепіано? — думає Льоня.—
Ні, він, напевне, не годен. І мені не хочеться, щоб він грав".
— Я не хочу,— каже він уголос.
— Чого ти не хочеш? — питає мати.
— Я не люблю Сен-Санса.
— Невже? — дивується мати.
— Не люблю!
— Дитина зовсім п'яна,— долітають десь здалеку до Льониних вух Гаврюкові слова.— Вона вже не тямить, що каже.
Льоня схоплюється з-за столу, тупає ногами і кричить:
— Не люблю! Не хочу!
Він підбігає до фортепіано, кладе на довгий ряд чорних і білих клавішів тонкі руки і розпачливо й вороже дивиться на Гаврюка. Він не дозволить йому бодай одну ноту взяти. Не дозволить. Нехай Гіпопотам не вилуплює своїх дрібних очиць — не страшно!
— Дитина п'янісінька,— каже Гаврюк.
— Я його зараз покладу в постіль,— промовляє мати.
— Не хочу! Не хочу! Я не люблю Сен-Санса. Не грайте. Не хочу! — кричить Льоня.
Він ледве тримається на ногах. Уже таки добре сп'янів. Мати бере його на оберемок, несе до сусідньої кімнати, кладе на ліжко.
— Мамцю,— благає син,— нехай він не грає!..