Я, Богдан

Сторінка 35 з 207

Загребельний Павло

— Гей, пане Хмельницький, де ж то ти бродиш — блукаєш, а що в тебе за спиною діється, то й не знаєш.

Я натягнув повіддя, пильніше продивився до того козака — некозака, впізнаючи його, але не впізнав.

— Я тебе не знаю, — сказав йому, хоч і негоже було встрявати в балачку з пияком.

— А я тебе знаю, — засміявся тихо й дошкульно, як і говорив, козачина. — Хто ж не знає пана Хмельницького! Я ж Семко Забузький альбо Забудський, бо забуваю, що мені треба, і міцно пам’ятаю те, що не треба.

— Не чув про тебе, — сказав я так само неприязно.

— Та де тобі, пане Хмельницький! Ти на Січ та з Січі, до Варшави та з Варшави, а я собі то на Донець, то на Остер, то Валуйку звоюю, то на бродах когось вловлю. Ти про нас і не чув. Та й що ти чув? Ласка королівська на тебе падає, на погреб королеви їздив, а чом ти, простий сотник, а не пани полковники та осавули? Чом не осавул полковий Роман Пешта і не Осавул генеральний пан Барабаш, мій сусід черкаський? Я питаю: чом? А ти не вмієш відповісти, пане Хмельницький. Бо хто ти є? Простий сотник, хоч колись і був писарем військовим генеральним. А може, ти й тепер не простий сотник, а щось більше? Га? Не скажеш, а я скажу. Бо Семко Забузький нічого не забуває. Може, ти хочеш, аби тебе й гетьманом викрикнули? Тоді й мене покличеш. Скажеш: пане — брате Семку, подай свій голос чесний за мене грішного. А Пешта не подасть. І Барабаш, мій сусіда черкаський, не подасть, хоч він і твій кум. Бо що? Лічать себе благородними… А бл… благородство не в тім, щоб говорити про бл… благородство, а самому бути свинею. Ось я впилий і в багнюці, як свиня, а душа в мене чиста, як сльоза. Твій же Пешта в оксамитах та в шовках, а душа мов хлів… А я все знаю… Я — все, пане сот… Вони ж зазд… др…

Я вдарив коня. Гидко було слухати п’яне варнякання незнаного мені Семка. Вдерся його дошкульно — тихий голос у мої тривоги так зловісно, що хотілося заткнути вуха, щоб не чути, втекти світ за очі від цього опецькуватого козачини, в марному сподіванні, що ніколи не відклеїться він від Захаркового тину і так висітиме тут до кінця світу.

Я входив до шинку, Захарія, трусячи сумним своїм довгим носом, летів мені назустріч, щоб мерщій зняти з мене мокру кирею, гукав про велику свою радість бачити в себе пана сотника, а мені аж тепер стало страшно, бо зімкнулося в моїй свідомості щойно почуте від п’яного Семка і те все, що чув у Варшаві од графа Де Брежі і пана Оссолінського, і тепер уже не Забузький розіпнутий був посеред заболоченої площі на високому тину, а я сам висів на хресті, піднятому над усією землею, і не було у мене ніяких таємниць, все відкрилося, хтось зрадив мене і моїх товаришів, і де тепер наш порятунок?

Самійло Прибув по першому снігу. Привіз з собою дивний дух волі, весело наставляв на мене татарські свої вилиці, жартівливо питав: "І промовив Самуїл до Саула: нащо тривожиш мене? Нащо викликав?"

Я розповів йому про свої побоювання, про свій ляк перед викриттям, але він не зважав, правив своє: "Ситі хліб свій заробляють, голодні святкують, неплідна сім разів рожджає, плідна яловіє". Хочуть, щоб козацтво показало себе на французьких полях битевних? Хай поглянуть…

— Чи ще мало воно показувало? Не про те йдеться. Не знаючи нашої сили, хочуть виманити нас із землі нашої, щоб згубити на чужині, а самим звільна фасувати на Україні, вже й так без міри покривавленій, копитами зораній. Від мене вимагають без натиску, але твердо, так що бачу вже: не відступляться. Сам канцлер коронний Оссолінський вів зі мною мову про це.

— А король? — поспитав Самійло.

— Король усунувся. Не прийняв мене, щоб не дати обітниць ніяких. Та хіба його коли — небудь зв’язували обіцянки? Як легко їх давав, так легко й ламав. Честь його скільки разів закладено, а чи викуплювано бодай один раз? Шкода говорити!

Самійло був розважливіший за мене.

— А пошлемо їм молодих наших лугарів та охочих, самі ж зостанемося тут. І ти, Зиновію, взявши з собою молодших старшин, як Сірко та Солтенко, уклади угоду й повертайся. За тобою не поженуться, бо ж зостанешся сам, а хто те знає, що й усі ми зостанемося? Коли ж і далі вивідачі тривожитимуть панські вуха, то бийся тоді вже впрост до короля самого, мовляв, ваша величність, козаки хочуть іти за короля проти панів, які його не слухають і проти його волі гнітять козаччину. Хіба не дивувався він, коли сказано йому про утиски після ординації тридцять восьмого року? Мовляв, не знав, які саме права і вольності козацькі, котрих їм не відбирав, а велів тільки привести до слушного порядку.

— Хоче вдавати хитрого лиса, — сказав я без поваги, — а в самого тільки хитрощі облізлі, як хвіст у старого лиса.

— Вважає нас дурнями, а ми йому свій респонс: мовляв, хочемо стати захисниками його величності, бо ж чули вже, що хоче його величність утекти од шляхти, яка намірилася його отруїти, і приїхати в наш Печерський монастир. То хай ще, а ми станемо за Нього стіною…

Самійло заспокоїв мене, а більше впокоїло тихе сидіння зимове на хуторі. Навіть Ганні мовби покращало, і хоч з постелі вона не підводилась, але мала силу говорити і все хотіла повернутися до тої своєї мови про моє майбуття, але я забобонно наставляв на неї руки, закликаючи не тривожити духів.

Несвідомо уникав Мотронки, лякався її чару, і вона, мовби вичуваючи мій стан, теж трималася обережно й наполохано, але раз не витримала, і коли я повів до водопою свого улюбленого коня, вона вискочила з дому, випереджаючи, мене, спустила відро до криниці, а сама блискала мені навстріч своїми очиськами, що на морозі стали мовби ще сірішими й хижішими.

— Вибігла й не одяглася як слід, — сказав я, — змерзнеш.

— Не важить! Поможу вам, батьку.

— Поїти коня — діло козацьке, а не дівоче.

— А може, я теж козак!

— Коли козак, то маєш скакати на коні, — посміявся я.

— І поскачу! Он якби в степ, у сніги отак поскакати!

Дивилася на мене так, що я весь стерп.

— Може, й удвох би поскакали? — спитав чужим якимсь голосом.

— Чом би й ні!

— Коли ж хочеш?

— Хоч і сьогодні!

Чорти прителюдцили пані Раїну. Чи підслухувала, чи здогадалася, чи винюхала. Прискочила до криниці, бігала від мене до Мотронки, зазирала нам в обличчя, ловила наші погляди, вгадувала слова.