— А чи в Франції хоч можна досхочу наїстися? — жартома поспитав я графа. — Там же ні борщу, ні саламахи.
Граф сміявся. Він уже бачив мене із запорожцями на полях битевних, вже радів досягнутому, та тут я несподівано вилив на нього цебро холодної води, заявивши, що не можу бути ні в Франції, ні деінде, а тільки в себе вдома, на своєму хуторі, де мене жде все ростуче й повзуче. Не додав про сірі очі, бо лякався самої думки про них, та й не мав певності, що справді те дитя жде мене і як батька, і як лицаря з походу звитяжного. А які ж мої звитяги?
Чи ліпше мені не відмовлятися від спокус і обіцянь облесливого посла? Адже я зготовлявся до чогось, чогось ждав, сидячи терпляче коло підніжжя трону, так ніби не мав нічого за душею, мав тільки прірву й порожнечу і пітьму беззоряну, а наповненість міг отримати лиш з рук ясновельможних повелителів світу. Може, й наповнився б чимось там, та не став би під зорею, бо вона тільки над розквітлою грушею в Суботові, і всі таємниці, всі уповання, весь відчай, все щастя і всі нещастя мої обитають там, але однаково душа моя лине туди, бо навіть одчинені навстіж райські врата не змогли б народити й пробудити в мені того блаженства, яке викликає простий спогад. Зневолений жорстоким життям до твердих діл, які неминуче огрубляють душу, я намагався рятувати її від отупіння й здрібнення в спогадах, а хто ж щедріше дарує на сім світі спогади, аніж ті жінки, яких ми любимо, любили чи любитимемо колись бодай у мріях?
Так я прийшов у захват від обітниць французького посла, а тоді відринув їх і знов прийшов у захват і знов відринув.
Власне, граф де Брежі прибув до Варшави не для перемов з таємничими козаками, а щоб висловити співчуття королю Владиславу з приводу смерті королеви Децілії Ренати, що посол і виконав з суто галльським красномовством, якому позаздрив навіть сам польський златоуст Єжи Оссолінський, а тоді, покінчивши з смутком, почав пісню весільну, намовляючи польського владцю пошлюбити обраницю з Франції покласти нарешті край родичанню з австрійським та німецьким домами. Анна Австрійська, регентка малолітнього короля Франції Людовіка XIV, пропонувала Владиславу на вибір аж п’ять високорідних невіст: сімнадцятилітню Анну — Марію — Людвіку, донысу стрия Людовіка XIV Гастона Орлеанського, принцесу де Монпансьє, звану Ля Гран Мадемуазель; тридцятитрьохлітню Людвіку — Марію, доньку Карла І Гонзаги, принцесу де Неврську; двадцятидев’ятилітню Марію де Лоррен, доньку Карла де Гіза і Генрієтти де Монпансьє; двадцятип’ятилітню Анну — Женовефу, принцесу де Лонжевіль, сестру Людовіка Великого Конде; і, нарешті, Марію, доньку Карла де Конде і Анни де Монтофі.
Заприязнитися з Францією, зважаючи на її силу і впливи в Європі, для короля, над яким нависали загрози звідусюди, було б порятунком і вибавленням, однак Владислав не забув про повагу й монаршу пиху, належні його санові, і відправив посла без будь — яких обіцянок. Сказано графові де Брежі, що коли король і вирішить узяти другий шлюб, то попросить королеву — регентку Франції, щоб сприяла йому в його домаганнях шведської корони, на яку мав спадкове право ще по своєму отцеві Зигмунду, уродженому Ваза, і вивідала у шведів, чи захотіли б поєднати Владислава з королевою шведською Христиною, інакше ніяких переговорів про мир між Польщею і Швецією бути не може. Що ж до французьких наречених, то король не може висловити свою волю, бо посол не привіз портретів (австрійці ж прислали шістнадцять на вибір), окрім того, нічого не сказано про користь від такого шлюбу для королівства Польського. Все це посол мав передати в Парижі й повертатися на весну нового року, щоб встигнути до початку наступного сейму, на якому, коли сенат дозволить королеві взяти новий шлюб, буде стверджено цей намір і можна буде чути голоси, що король чинить те з любові до вітчизни.
Так граф де Брежі відбув до своєї далекої столиці, не везучи нічого певного ні від короля, ні від "полководця" Хмельницького, і я так само вже збирався собі в дорогу додому, як було покликано мене до коронного канцлера Оссолінського, але покликано не службово, а потаємно, вночі, до власного палацу першої по королю особи в державі.
Оссолінський прийняв мене в своєму домашньому кабінеті при одній свічці, але на столику було добре вино і холодна дичина з литовських лісів, і очі його в напівтемряві світилися розумом і, сказати б, доброзичливістю, хоч від такого крутія годі було й сподіватися чогось такого.
Ми привіталися, називаючи один одного просто по прізвищу, надто вже різнився наш суспільний стан і звання наші так само. Мої розтріпані, сумно звислі вуса ніяк не пасували до закручених світлих вусиків пана канцлера коронного та до його виплеканої, розчесаної так, що золотилася кожна волосинка в ній, бороди, та цим я не дуже переймався, без церемоній прийняв запросини Оссолінського сісти навпроти нього до столика, не відмовився й випити та закусити як слід, а тоді мовчки поглянув на господаря, ждучи потоків його звичного красномовства.
Мені згадався шляхтич Ніздіковський з Киселевих маєтностей. Щось було в ньому від Оссолінського. Так само чепурний до прозорості, просвітлений погляд, доброзичливість у всім узвичаєнню, а поряд чоловіка набивають на палю, і це не позначається на поведінці шляхтичевій, бо, як каже пан возний Коструба: не пхай пальці між двері.
Оссолінський добродушно морщив свого великого носа, мовби хотів сказати: "Пан очікує від мене красномовства? Пан його матиме". З нього завжди текло, як з чопового отвору в барилі. Коли після елекції Владислава поїхав послом до папи римського, то став пробиватися до нього якийсь італієць, який переказав через слуг, що візьме всього лиш сто злотих, щоб навчити їхнього пана необхідного красномовства. Оссолінський звелів відповісти, що він дасть нахабі двісті злотих, аби лиш той його послухав і збагнув, що таке справжнє мистецтво мовити. Папу Урбана зачарував тоді так, що той надав йому князівський титул. Згодом отримав такий самий титул і від імператора Фердінанда. А був усього лиш підскарбієм коронним на той час. З високих своїх титулів, щоправда, не покористався, бо сеймовими конституціями 38–го і 41–го років в ім’я збереження вольностей шляхти суворо заборонено будь — які титули, окрім тих, які прийняті в унії, зате зумів пан Єжи так прихилити до себе короля, що той незабаром зробив його підканцлером, а згодом і канцлером великим коронним, у всьому довірився йому. Оссолінський обростав славою, а ще більше — добрами, і коли одружував доньку свою Анну Терезу з сином воєводи сєрадзького Зигмундом Денгофом, то весілля те було чи не найбагатше за всі сто років. Був присутній король, всі міста польські, воєводства, всі вельможі змагалися у вигадливості й щедрості, так що дарунків молодим було навезено на сто п’ятдесят тисяч золотих.