— О, відаю вельми, що їх зродило. Чую аж сюди, як ще й досі сваряться, відстоюючи свої думки, як тупотять ногами, гримлять голосами, як киплять і клекочуть пристрастями. Гніви вже й не людські, а мовби небесні, як стихії, напруження мислі огромне. Може, мені не дорогі їхні істини, а тільки їхні пристрасті. Я хотів би уявити, які вони, які їхні лиця, які голоси, у що зодягнуті, як добиратимуться до Києва, як зустрінуть один одного, чи приймуть мене до свого товариства і що скажуть мені.
— Не скажуть тобі нічого, гетьмане, бо надто заклопотані своїми запеклими суперечками. Ти ж маєш сам знайти в їхніх словах корисне й потрібне, бо ти — гетьман.
— Хотів би знайти слова про добро як найкращий вияв краси, про правду як всезагальне й корінне начало людського світобудування, про сердечну цноту, честь і благородство душі.
— Знайдеш, може, й се, хоч більше буде слів і пристрастей довкола віри, надто ж тої, що коли переслідується, то процвітає, коли утискується, то возростає, коли зневажається, то преуспіває, коли уязвляється, то побіждає, коли укоряється в нерозумінні — розуміє і стоїть несхитно. Хіба не про це "Апокрисис" Філалетів, "Палінодія" Копистенського, "Тератургіма" Кальнофойського, "Ексегезіс" і "Патерикон" Косова, "Літос" і "Парафімія" яснопревелебного отця нашого Петра Могили.
— Серцеломні уми. Поки був молодий, викликали захват їхні гострі слова і непогамовні серця. Але тепер я втомився.
— Не можеш втомлюватися, бо ти — гетьман, — нагадав Самійло.
— Коли згадую названі тобою книги, та й ще інші, то що ж бачу в них? Кожен ставить свою віру вище за інші, і всі закликають тільки до ненависті й війни. А про мир має думати полководець — самотній у цьому світі злоби, ненависті й ворожнечі. Навіть "Літос", ця наймудріща, може, з книг наших часів, бо ж наводяться там думки і отців та учителів церкви, і філософів, і хронікарів, і великих схоластів, навіть "Літос", кажу, написаний не для проголошення й утвердження спокійного думок своїх, а вет за вет118 зраднику Саковичу, який переметнувся з православ’я в уніати, а тоді й у католики і написав "Перспективу", де насміхався над православною вірою, над нашими церквами, над народом нашим. Це мовби ота жменя перцю, послана Александром Македонським царю персів Дарію взамін присланого ним мішка маку. Сакович, не маючи чого сказати, позбирав усілякі непотребства і наші лиха і повставляв у свою "Перспективу" злоречиву. Дописався аж до того, що й поклони наші в церквах став висміювати, мовляв, православні кланяються в церквах неучтиво й невежественно, голови на землю поклавши, зади, як гармати нарихтовані, повиставлявши вгору. То й що відповів йому отець превелебний Могила з своїми велемудрими помічниками? Відповіли вони Саковичу; ці начинені гармати виставляються православними на тебе і на подібних тобі людей. А на додачу обізвали Саковича безмозким наклепником, недоучем, дурнем, розстригою, архісхизматиком, застарілим у злих днях фарисеєм, каїном, лицеміром, баламутом, кургузим софістом, балакарем, дудаком, рабом брюха, старим пирожником.
— Взяли собі за настанову слова апостола Павла: "Мудрость світу сього єсть буйство перед Богом". Хіба сам ти, Богдане, не живеш пристрастями? — поспитав Самійло. — Навіть мій дух не може очиститися від пристрастей, і то саме вони переносять мене на своїх крилах щоразу туди, де виникає найпекучіша потреба. Сакович у своїй "Перспективі" написав, що коли на Русі немає сильних панів, то вона неправо вірить. Неправо вірити — неправо й жити. Ось як виходить. То як же тут не сваритися?
— Саме тут Петро. Могила відповів тому запроданцю спокійно й з гідністю, як і належало імені, що ним підписав свій "Літос", — Євсевій Пимін, себто благочестивий або православний пастир. Петро відповів йому, що первісна церква християнська отримала своє начало не від панів, а від убогих рибалок. Як то сказано в псалмопівця: "Не надейтеся на князи, на сыны человеческие, в них же несть спасения". Та чи ж надовго стачило того спокою? Там, де йдеться про віру, не шукай розважливості, бо так чи інакше все кінчається кров’ю. Недарма ж сказано, що й саме хрещення буває трояке: водою, Духом Святим і кров’ю. Тож не збирав би я отців велемудрих, як ти радиш, в монастирі київськім, і на князівській горі й не в замку воєводськім, а знайшов би десь на Подолі шинок затишний, щоб подавала отцям горілку та меди довгошия, стегнаста мадонна українська.
— Хотів би показати, як занепав Київ і, забувши про своє наперед визначене покликання бути осередком духовності й свободи, став дбати Хіба що про свободу винокурения? Поки Варшава танцює, Краків молиться, Львів закохується, Вільно полює, — Київ знай шинкує горілку, мовби справджуючи слова князя Володимира: "Веселіє Русі пити єсть". Шинкують міщани, козаки, магістрат, Лавра, монастирі Софійський, Михайлівський, Микільський. І ти ж, гетьмане, злякавшись того занепаду, втік звідси й осів у своєму Чигирині. А що Чигирин порівняно з Києвом? Тепер ще й захотів мудрі уми зібрати не в якомусь останньому втечихці думки й благочестя, а в мерзенному шинку, де гріх визирає з кожного закутка, а спокуси б’ють гопки з ранку до вечора на столах і під столами.
— Шинок — то життя, Самійле. Бруд і блиск, убогість і пишнота — все стікається туди, як сміх і сльози, скнарість і розгойданість душ. Чом би й не поглянути на все те умам відмисленим? Може, хоч на один вечір вгамувалися б їхні несамовиті душі, і від суперечок про таїнства євхаристії та причастя перейшли б вони звільна до розмірковувань простих і болісних, обіймаючи розумом землю і небо, простого чоловіка й небожителя, хліб щоденний і покорм для птиць небесних.
— Хотів, аби забули все, чим горіли їхні серця, і пережовували що — небудь з Фоми Аквіната? Про те ж таки небо: "Про нагороду для святих не говориться, щоб вона воздавалася на небесах матеріальних, але під небесами мається на увазі возвишеність (альтітудо) благ духовних. Та все ж існує матеріальне місце, себто небо емпірейське для святих, не з потреби оного для блаженства їхнього, а з огляду сообразної пристойності і украси".