Пахло знов війною, і що мені пишні комісарські орації!
Кисіль все ж затягнув мене на обід до себе, лякав мене зрадливістю хана кримського й султанських візирів, вмовляв: нехай хлопи орють, а козаки воюють, повстання наше звав затемненням, яке позбавило нас отецького, кров’ю й потом придбаного світла, скаржився, що втратив за Дніпром на сто тисяч доходу, говорив до сліз, та мене не розжалобив.
— Що ж, пане сенаторе, — сказав я йому, — хочеш, аби відійшов На Запорожу, сів там склавши руки й придивлявся, як шляхта вертається до своїх добр? Усі пани, а хто ж буде свиней пасти? Гадаєш, що перемоги мої були короткочасні й без значення? Гай — гай! Коли Ілля воскресив сина сарептської вдови, а пророк Єлисей сина самаритянки, а Господь наш — Лазаря і сина наїнської вдови, то чудо було не тимчасове, а тривале. Чом же вважаєте, ніби наше козацьке чудо протриває лиш кілька місяців, та й годі?! Закріпимо його на віки цілі! А для цього не маємо слухняно нахиляти шию знов до панського ярма, піддаючись лінощам духу й тіла, а будемо змагатися далі, битися, гризтися зубами, коли треба! Саллюстій у своїй книзі про Югуртинські війни казав, що ніхто не був уписаний у книги вічного безсмертя за лінощі, і ні один отець, дбаючи про нащадків своїх, не побажав би їм неробства, бо й що може бути згубнішого для чоловіка? Так Ісав втратив первородство, побажавши скористатися готовою їжею, аніж добути її трудом, і не Сціпіон, а Капуя, відчинивши без бою брами свої, поклала край перемогам Ганнібала. Хочеш, пане Адаме, щоб у наших шоломах боягузлива квочка, не остерігаючись, мостила собі гніздо, аби мечі наші перековувалися на орала, шаблі — на серпи, а вціліла зброя покривалася іржею? Як то казано колись: ат трістіа дурі мілітіс ін тенебріс оккупат арма сітус — сумно в пітьмі з’їдає іржа риштунки загартованого в битвах воїна, — цього би ви хотіли від мене? Шкода говорити! Не тільки взяв під оборонну руку сю землю, а ще й виб’ю з панської неволі український народ увесь. Поможе мені в тім чернь уся — по Люблін і по Краків, котра не відступає нам, і я не відступлю її, бо то права рука наша: аби ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили. Перше, повторюю, ми за свої шкоди і кривди воювали, тепер будемо воювати за нашу православну віру. Буду мати двісті, триста тисяч своїх, орду всю при тім, ногайців Тугай — бея. На Саврані мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі! Готов все вчинити зараз, що я схочу. Вічна наша козацька приязнь, і світ її не розірве! Стану по Львів, по Холм і Галич, скажу шляхті: сидіть там і мовчіть, Панове! А як будуть ще й там брикати, знайду їх і там! Не я починаю нову війну — ви починаєте! Повертайтеся до короля й до сенату, відпишу королеві про те, що діється, хай знає, що криваві жалі наші до того вже нас приводять, що намірилися ми шукати чужих панів і кривавою війною вибиватися з неволі.
Від’їздили комісари вже не урочисто й без проводів пишних, а під гуки й глузи козацькі, і то ще й гаразд, що бито їх самими словами, а не чимось тяжчим. Поки й вибралися з Переяслава, оточував їх повсюди люд, жбурляв услід слова тяжкі й немилосердні:
— Як приїхали, так і поїхали!
— Не втнули пани шилом борщу!
— Бач, скільки їх понабігало!
— Воно й не чудно, що кінь здох, та хто псам дав знати?
— Кажуть, гетьманові нашому хотіли шию нахилити?
— Ти ба! Влізло в чужу солому, та ще й шелестить!
А я пішов до отця Федора сповідатися в гріхах своїх, що їх він і відпустив мені, прочитавши улюблену мою молитву ще від найпершого нашого руського митрополита Іларіона, наставленого колись у Києві самим Ярославом Мудрим: "Не воздеваем рук наших к Богу чуждому, не последуем какому — либо пророку, не держимся учения еретического. Не напускай на нас скорби, глада, внезапной смерти, огня, потопления, немного накажи, немного помилуй, не сильно порази, но милостиво исцели, не надолго оскорби, по вскоре утешь. Врагов прогони, мир утверди, народы укроти, голод вознагради изобилием, государей наших сделай грозными народам, города распространи, достояние твое соблюди, мужей, жен, детей спаси, находящихся в рабстве, в пленении, в заточении, в путешествии, в плавании, темницах, алчбе, жажде и наготе всех помилуй, всех утешь, всех обрадуй, подавай им радость телесную и душевную".
Радість тілесную і душевную — хто б же то не хотів такого!
31
Помстилися мені панове комісари "Книгою пам’ятничою" Міхаловського, написаною одним з тих, що буцімто був у Переяславі й, мовляв, правдиво відтворив увесь перебіг тих днів тяжких для Киселя і його товариства. Ми не клопоталися тим, щоб перейти у вічність в словах пустих, і сам писар мій генеральний не мав часу на пусті вихвалки перед історією, бо знай укладав послання до володарів іноземних та універсали до полків, городів і сіл, тому ж неприязненому чоловікові чужа неграмотність заважала писати, тож і вийшло так, що в його "Книзі пам’ятничій" щокроку подибуєш про те, що гетьман, мовляв, пив у Чарноти, гетьмана застали за горілкою з товариством, гетьман приїхав до Киселя п’яний з товариством, котре зчаста його забавляє і обіцяє щастя на війні.
Інший напише, що гетьман боявся зазирати в свою душу. Що може бути дальше від істини? В душу свою зазирав щодня й щогодини, а тоді в душу народу цілого, і там читав Письмена таємні й великі, і ждав, коли обидві душі сі зіллються воєдино. Чи ж зливалися і коли? Може, в оті невловимі миті, коли пролетів могутній дух народження нашого під Жовтими Водами й під Корсунем? Може, коли волею своєю наставляв над шляхтою можновладця короля їхнього? А може, й тоді, як відсилав з Переяслава королівських посланців ні з чим?
Був гетьман, але водночас і простий смертний, то чи ж слід дивуватися, що потребував підтверджень свого становища і своїх намірів не в самих тільки битвах, а й у щоденному побуті, тому радо скликав усіх своїх наближених на раду й пораду, а там бувало всього.
Поставити кожного на своє місце, лишаючись над усіма, — ось мудрість полководця і володаря держави. То тільки в небесах нікому не дозволяється стояти позаду ближнього і дивитися йому в потилицю. Тому іконописці не знають перспективи, окрім зворотної, і на їхніх іконах те, що попереду, завжди дрібніше від заднього.