— З мене, мабуть, не зробили філософа, хрещенику, — сказав я йому. — Бо й що таке філософ? Як каже Платон у п’ятій книзі "Держави", філософи це ті, які люблять те, що знають. А є ще філодокси, які люблять те, про що мають свою думку. Я звик мати думку про те й про се, отож називаю себе філодоксом.
Ну, то гаразд. Як ученик з камінною пам’ятно, він, Тетеря, від Якова Суші перейшов на подальше навчання до Пражмова, маєтності впливових панів Пражмовських на Мазовші. Рекомендував його до них родак їхній, воєвода мінський Гедеон Раєцький. В Пражмові заприятелював з Миколаєм Пражмовсышм, своїм однолітком; коли той мав їхати до Риму для своєї освіти, то взяв і Тетерю. Там близько зазнайомилися з королевичем Яном Казимиром.
— Може, й ти посланий до мене від королевича? — подивувався я.
— Та де, пане гетьмане! Мене відправлено з Риму вже он коди. Нікого й не бачив з своїх покровителів. Був регентом канцелярії гродського суду у Володимирі—Волинському, тоді перейшов на службу до брацлавського каштеляна Габрієля Стемпковського в Луцьку і став аєнтом рукодайним у його справах. Тепер забрав усі папери Стемпковського й прибіг сюди, бо ті папери можуть знадобитися для вилічення кривд шляхетству.
— Ах, мій хрещенику, — сказав я йому. — Що ті твої папери? Маємо їх цілі пуздра. Гарби могли б ними наповнити, чи в паперах наші кривди? В душах наших. Добре, що прийшов до мене. Зостанешся з нами, чи як? Не тягне тебе до твоїх рукодайних?
— Чого б же біг, батьку?
Розчулився я тоді, мов перед рідним сином, взяв Тетерю, пригрів коло самого серця, як і Виговського, а вийшло Що? Шкода говорити! Може, й тоді, коли б козаки не спалили Луцька, то не прибіг би мій хрещеник до мого табору, а лишився б коло своїх панів. Хочеш думати про людей як ліпше, надто коли носив чоловіка ще до купелі церковної. А що ж виходить? Я не вельми клопотався здібними й освіченими. Здібного помічає народ і виставляє наперед себе, як Бога в хмарі супроти лих і стихій. Так було названо мене. Відтоді я вже не шукав здібних, бо треба було мені слухняних, окрім тих, кого мав. З усіх старшин лиш небагатьох мав освічених, серед них Виговського, Гладкого, Тетерю, Іванця Брюховецького. І саме з освічених згодом вийшли найзрадливіші (хоч були ж там, і такі чесні мужі, як Богун, Бурляй, Вешняк, Мужиловський, Пушкар). Виходить, освіченість ще не забезпечує порядності й вірності. Чоловік може бути й пам’ятливим, а лишатися нікчемою й плюгавцем. Якби вони зрадили мене живого, як то зробив Семко Забудський, — це ще не так було б страшно. Але вони зрадили мертвого, потоптали пам’ять і діло святе, ті ж, що топчуть пам’ять, не гідні зватися людьми. Це породження єхидни.
Система, створена генієм, мала управлятися нікчемами. Шкода говорити! Чом не був я такий мудрий, як цар Соломон, що розумів не тільки мову й мислі людські, але й голоси звірів і птахів. Щоправда, завдяки чарівному кільцю, яке мав. Але в гніві викинув те кільце, коли соловейко проспівав йому, що його зраджує дев’ятсот дев’яносто дев’ята жона. Відтоді всі шукають те кільце, а знайти ніхто не може. То хто ж осудить мене в моєму засліпленні владою?
Я взяв Тетерю, послав писарем до Виговського, згодом настановив його полковником переяславським, був він моїм послом найдовіренішим і до Царгорода, і до Москви, бо вмів сказати слово, вмів кланятися, усміхатися, а коли треба — тримати горду поставу, — посол що осел: везе те, що накладуть на нього. Я втішайся з свого хрещеника, і ніхто не міг сказати мені, як зрадить він мене по смерті. Ніхто, навіть Самійло з Орка.
Я підходив до Львова, до великого города нашої з Самійлом юності, все в мені переверталося від спогадів, і Самійло приходив до мене тоді ночами, і ми довго бесідували. "Поговоримо про десять заповідей і про розлиття крові, гетьмане", — казав він. "А може, ліпше про кобзарів і про несамовитість їхніх сердець, яка перейде в віки?" — мовив я.
Так і велися наші розмови. То він підкладав мені мою парсуну роботи невідомого козацького маляра, то якийсь лист, то вість, то рядок з думи, часом і мною самим складеної, то читали ми платонівські діалоги, які переривалися гнівними інвективами Скарги і цитатами з православних отцій, які достосовуваяи до своїх потреб слова запеклого єзуїта з таким спритом, що позаздрити міг би сам Господь Бог.
Тоді читав мені Самійло з "Катехізису" Петра Могили. "Питання: якая розниця межи власностями персональними, а тими, которії до істності належать? Отповедь: власності, которії належать до істності, значать єдиного Бога биті, єдиної натури, маєстату, вельможності. А овії зась, которії персональнії, суть в єдинім бозтві, значать трьох персон роздільность і непоміжаниє, таж іж єдної персони власность другой придаватися не может".
— Мала втіха, брате Самійле, від тих словес, — казав я йому. — А як мені бути далі?
— Ніхто не скаже тобі того. Роби, що задумав. Судитиме ж тебе вічність.
— Яка ж вона далека й неприступна, а чоловік слабий. Та й ще. Хіба не сказав колись великий поет: таємниця людської душі важливіша за всі таємниці всесвіту.
Він не зробив душу своєї Лаури великою, хіба що возвеличив своє кохання до неї. Та не завжди це згадується. А є велич, яка супроводжує людей упродовж усієї їхньої історії. Ти став на сей шлях і маєш вистояти.
Так я став під Львовом восени 1648–го.
Великий чотирикутник між гір, лісів, річок, обведений двома рядами мурів, з ровом і. валом між ними. Двоє воріт вело в город: Краківські й Галицькі, та ще в зовнішній стіні було дві хвіртки: босоцька коло волоської церкви і єзуїтська біля єзуїтів, та сама, що стеріг її колись для мене Самійло в час моїх відлучок. З півдня захищав місто своїми мурами монастир бернардинів, зі сходу — монастир босих кармелітів. На заході лежало болото малоприступне, на півночі був нижній замок. У самому городі біля півтисячі місць на кам’яний дім у три вікна, кожен той дім займало три родини. Однак найбільше мешканців було в передмістях, де налічувалося понад півтори тисячі домів, окрім монастирів, церков, винокурень, пасік, садів з віллами. Місто найбаштше в королівстві, багатше за Варшаву й Краків, багатолюдне, дивне своєю наукою, мистецтвами, ремеслами. Чи я мав намір здобувати се місто? На мене хотіли справити враження під Пилявцями панове шляхта, тепер враження хотів справити я сам. Обступило моє військо Львів circum circa90, окрило всі поля і гори. Міг би взяти цей город одним приступом, але не велів того робити. Послав полковника з шляхтичів Головацького, який передав нам недавно Острог, з листом до городян, обіцяючи їм мир і злагоду і радячи відчинити брами своїм братам єдинокровним. Вишневецький хоч звіявся з міста, однак залишив комендантом старого артилериста Арцішевського, який воював і в Європі, й на антиподах, а тепер повернувся додому, щоб доблесно вмерти. Тож пан Арцішевський сказав міщанам, що не поступиться козакам, і мені була дана відповідь ухильна. Мовляв, ми не відтручуємо вашої дружньої руки, коли вона щира, та не можемо входити в спілку з Військом Запорозьким, поки не буде обраний король Речі Посполитої.