Бути б мені не гетьманом, а молодим козаком та кинути все на світі, сісти на коня і дорогами знаними й незнаними — вдень і вночі —
Приїхав вночі, при ясній свічі,
Стук — грюк в віконечко,
Вийди, вийди, коханочко,
Дай коню води…
А де ж те віконечко, яке засвітиться на мій голос, де та рука, що бризне відром, де те все? Шкода говорити!
Уночі пішов я до отця Федора. Застав його перед образами за молитвою.
— Відпусти мені гріхи, отче, — попросив його.
— Бог відпустить.
— Знов скаламутила мені душу пристрасть гріховна, і не відаю, що діяти.
— Хіба любов гріховна, сину? Любов до ближнього звершила незмірно більше великих діл, ніж війна і хоробрість.
— До ближнього, та не до жінки ж!
— А хіба жінка не може бути ближнім?
— Ох, отче Федоре, буває і найближчою, та вже коли стане далекою, то ніщо не зрівняється з тою далечиною! Отримав я вість, що в господаря молдавського гостює патріарх єрусалимський. Хочу запросити його до Києва.
— Богоугодне діло задумав, сину.
— Пошлю сотню козаків добірних для супроводу, а це йшов до тебе, щоб порадитися, кого поставити старшим, та по дорозі й сам надумав. Хотів тебе, отче, а тоді злякався: з ким же лишуся? Десь тут у війську сотникує син київського протопопа Андрія Мужиловського Силуян. З доброї родини і добре навчений. Був серед кращих учнів блаженної пам’яті Петра Могили, і його ім’я стоїть у книзі "Євхаристиріон, альбо вдячность Петру Могил? од спудеов гимназіум з школи риторіки". Чоловік такий не осоромить нас перед патріархом.
— Може, й ліпше так. Знає той Мужиловський усі київські норови і політики, а цим маловажити не слід. Та коли патріарха до Києва проситимеш, то годилося б і самому бути там для повітання, гетьмане.
— Тепер треба думати й про це, отче. Бо й звідки береться думка? Народжують її потреби.
Імператив потреб, окрім мене, відчував, мабуть, найвиразніше писар мій генеральний, якого я міг поставити перед собою щохвилини вдень і вночі, не питаючи, спав він, їв, здоровий чи недужий, і вже незабаром серед старшин, а тоді й серед козацтва загуло осудливе: "Продався наш гетьман Виговському, все військо заступив ясновельможному писар генеральний!" А що я мав діяти? Колись Демка та Іванця стачало мені, тепер і вони, хоч обох підняв аж до генеральних осавулів, вже не заповнювали того безмежного поля, що звалося: гетьманська влада.
Чи ж треба дивуватися, що ще тоді під Збаражем знов Виговський прийшов перший до мене з вістю, яка видавалася благою, а згодом обернулася на згубу мені й моєму народові.
— Пане гетьмане, — мовив писар генеральний, — пробився до тебе крізь ліси й козацьку силу з своїм загоном підкоморій київський Юрій Немирич і проситься на розмову.
— Чого йому від мене треба, цьому підхлібцю лядському?
— Хотів би нагадати, що він з нашого народу і так само гнаний і переслідуваний, як і весь народ наш.
Гнаний і переслідуваний! Це той Немирич, рід якого мав безмежні землі на Волині й на Поліссі, а тоді ще й перекупили собі займанщини на Ворсклі від його впадіння в Дніпро до Кобеляк, Нових Санжар і мало не до самої Полтави! Пушкар, полковник полтавський, зігнав цього Немирича з Ворскла, тепер він блукає в своїх волинських маєтностях та сеймикує в Варшаві, борюкаючись з паном Адамом Киселем — чий верх буде. Я ще пам’ятав, як цей Немирич здобув собі підкоморія київського в 1641 році. Коли помер Филон Воронич, що був підкоморієм, до королеви Цецілії Ренати кинувся Степан Аксак, випрошуючи собі те становисько. В королівстві все купувалося, тож Аксак виклав три тисячі талярів і вже мав забезпечене собі становисько. Однак гетьман коронний Конецпольський звернувся до короля Владислава, щоб підкоморієм обрано Немирича, мужа високих хідностей, який у часи Марса часто помагав королівським обозам і живою силою, і припасами. Відома річ, які то були часи Марса і проти кого помагав пан Немирич. Проти своїх братів єдинокровних, проти народу українського, з якого сам походив, та про який ніколи не дбав, хіба що прагнучи мати якомога більше підданих з нього. Шість тижнів тривала тоді суперечка за становисько київського підкоморія. Сейм ухвалив, щоб ним був Аксак, але король не прикладав печаті до сеймової ухвали, а послав свого вивідника до Конецпольського, який тоді тяжко хорував. Коли б гетьман коронний мав перейти до предків, король ствердив би сеймову ухвалу, але старий Конецпольський підвівся з свого ложа, знов виставив своє широке черево, отож король, зажадавши од Немирича тих самих трьох тисяч талярів, зробив підкоморієм його.
Отже, чоловік підступний і зрадливий. Як, до речі, і його предки, які, забувши своє походження, покатоличилися, стали шляхтою, не хотіли мати нічого спільного з народом, що з нього вийшли. Єдине, що могло злагіднити моє ставлення до пана Немирича, — це його аріанство. Він порвав з католицтвом, приєднався до відважних умів, що не визнавали ні папи, ні догматів, вимушений був на час тривалий сховатися навіть у Нідерландах, обстоюючи свої переконання, поєднуючись з польськими єретиками — соцініанами, що мали навіть свої сарматські Афіни в Ракові, де почато вищання Biblioteka fratrum Polonorum — цей перший притулок вільнодумства. В Нідерландах цю бібліотеку далі видавав поляк Любеницький, а що Немирич теж утік туди, то виходило, що й він прилучився до грона умів найвищих. Був там українець Синюта і захисник білоруської мови Симеон Будний, який переклав на мову свого народу протестантський катехізис із текстами з Біблії.
Тож, знаючи все те про Немирича, як мав поставитися до звідомлення мого писаря генерального?
— Де він і що той твій Немирич, пане Йване?
— Має високі повноваження, пане гетьмане.
— Від кого ж? Чи не від самоґо Господа Бога!
— Хоче про те сказати сам.
В моїй волі і владі було слухати чи не слухати того приблудного пана Юрія. Але ж доля і недоля гетьманська в тім і полягає, що стаєш жертвою всіх приблуд.
Став переді мною пан Немирич, блідий, бородатий, в темній делії, вихудлий, здається й не занизький, але руки мав, як і Виговський, дитинно короткі: Чом воно так: хто тяжко працює весь свій вік, порпається в землі, в того руки видовжуються до самих колін, а має він у тих руках своїх хіба що долю нещасливу, на більше й не зазіхає? А ці, короткорукі, з пещеними пальцями, якими ні до землі, ні до води не доторкувалися, хотіли б заграбастати весь світ, і ніхто тому не дивується? Як же се і чому?