Шкода говорити! Від мене годі було сподіватися такої мальовничої війни.
Ніхто не міг збагнути, що я обрав свій власний спосіб ведення війни. Я обрав стояння і вичікування. Як тверда скеля, об яку вдаряються водяні вали. Котяться на скелю страшні своєю кількістю, сповнені пихи й віри в своє могуття, і розбиваються, розприскуються пилом водяним, і то ще щастя, коли погибель їхню осяє райдуга від тих бризок.
Я стояв і вичікував ще під Жовтими Водами, тоді під Корсунем, тепер під Старокостянтиновом на Скаржинськім полі. Слава відлетіла від мене і тепер сяяла золотими своїми крилами над Кривоносом, який вів мій передовий полк, шукаючи кривавого звіра Ярему Вишневецького. Народ співає про того, хто б’ється, тож про Кривоноса й співано тоді на всіх шляхах:
Перебийніс водить не много —
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
Кривоніс узяв Полонне, відбив у Вишневецького і київського воєводи Тишкевича Махнівку, б’ючи з гармат на тріумф і випиваючи різні вина пана воєводи, що мав зілля у всіх свой маєтностях у достатку, бо ж був таким бібушем, що вже пив навстоячки, аби більше влізло, а щоб не падати з ніг при цьому, то завжди мав коло себе двох пахолків, які його підпирали.
Звірства Вишневецького, тривожні чутки, що козацьких послів у Варшаві посаджено на палі, призначення сеймом трьох регіментарів шляхетського війська і збирання його під Старокостянтинів "для враження" на козаків, поки нам дуритимуть голову пани комісари на чолі з паном Киселем, — все це змусило мене зрушити з місця під Білою Церквою і поволі пустити всю свою силу на захід, маючи попереду Кривоноса, про якого панство вже починало говорити, ніби воює він на власну руку, може й усупереч Хмельницькому, котрий тільки й уміє, що стояти на місці, і ніхто не знає, що він думає, що гадає.
Під Старокостянтинів уже послано Заславським полки Корицького й Суходольського, кінний полк Осінського боронив переправи через Случ. Кривоніс написав Коряцькому листа:
"Милостивий пане Корицький! Писав до мене пан воєвода сандомирський, аби я війну занехаяв і назад додому вернувся, і я се радо б учинив, якби не привів мене до сього Вишневецький, котрий у Немирові і в другім місці немилосердне тиранство над братією моєю поробив: рідній братії моїй казав вертіти очі буравами, — і я за се не перестану шукати його всюди, хоч би і в костьолі, аж поки не дістану. Тому остерігаю, аби пан воєвода сандомирський не жалкував — аби речі свої й своїх підданих вивіз десь далеко до замку — бо хоч би я й хотів вас охоронити, та у війську моїм люди різні, і покладатися на них не треба. Коли ж би ти, вашмосць, думав, що мене з військом моїм можеш знищити, то я радо на вашмосць чекаю. За тим будь, вашмосць, ласкав. Вашої милості приятель такий, як зараз побачиш. Максим Кривоніс".
Перина — Заславський напише згодом: "Наші небожата, бачачи слабі свої сили, мусили рушити з Старокостянтинова". Козаки кричали услід шляхті: "Отак, ляше, по Случ наше!"
Не можна сказати, що все те легко дісталося. Спершу кіннота шляхетська перескочила Случ і наробила переполоху в Кривоносовім війську. Витяли до двох тисяч погано озброєного поспільства, взято до неволі сотника Кривоносового Полуяна, однак на тортурах той налякав панів, що Хмельницький іде вже сюди з страшною силою з — під Паволочі,
Кривоніс почав бити шляхетський табір з гармат, і полки панські стали відступати, щоб з’єднатися з головними силами Речі Посполитої під Чолганським Каменем. Гарячі голови козацькі кинулися, хто як хотів, навздогін, але їх перепустили через Случ, і звір показав, які гострі зуби має: нерозважливих козаків порубано стільки, що трупів лежало густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле.
Закликаючи Кривоноса бути обачнішим, я послав його далі в глиб Поділля, щоб позбавити ворога припасів. Бо шляхта сунула сюди своє військо і "для враження", та й для прохарчування. Як то казано: на Поділлі хліб по кіллі, а ковбасами пліт городжений. Максим узяв Межибож, а тоді й Бар, що вважався, як і Кам’янець, фортецею неприступною. Згодом якийсь уцілілий шляхтич дивуватиметься з незбагненної поведінки козацтва, яке не залягало під смертельним вогнем, а навпаки — скакало в нього, сподіваючись знайти там не смерть, а фортуну й вікторію: "Коли дано огня з гармат і німці вистрілили, гультяйство під дим скочило".
Кривоніс хотів ще "скочити під дим" і в Кам’янці, та я завернув його звідти, бо вже хотів мати в себе під рукою всю силу, щоб з належним пошанівком зустріти силу шляхетську.
Вернулися нарешті мої посли з Варшави і привезли образливий для нашої честі лист про милість панську з погрозами. Лист був безіменний, посланий одразу всім або ж нікому зосібна: "Старшому отаманові, осавулові, полковникам, сотникам і всьому Війську Запорозькому". Посли казали, що сам примас Любенський обіймав їх на прощання і по головах гладив, а панство тупотіло ногами й зривалося до шабель на згадку про козаків.
Канцлер Оссолінський на сеймі вихваляв воєводу брацлавського, пана сенатора Адама Киселя. Мовляв, немає нині нікого здібнішого, хто б зміг стримати розшалілий плебс. Визначено разом з Киселем і комісарів. Зроблено те без прогайки, коли сейм довідався про взяття Кривоносом Полонного. Для супроводу комісарам виділено дві тисячі війська, а канцлер Оссолінський навіть дав Киселю для асистенті своїх домовників. Ще канцлер на сеймі казав комісарам про нас, козаків: "Розглядати їхні просьби, нічого не вважаючи за нестосовне, хіба б домагалися відірвання від тіла Речі Посполитої якоїсь частини землі або маєтностей, тоді належить виявити твердість і вирішити те війною".
Яке засліплення! Коли піднімається на війну народ цілий, то вже він не просить, а бере? І не про відірвання якихось там маєтностей нам ідеться, а всієї землі нашої!
Ніхто ще тоді про се не думав і не гадав, навіть сама історія мовчала, бо її погляд спрямований тільки назад, прозріти ж будущину неспроможен. Через двісті літ занадто тверезий і злий правнук п’яних, як він вважав, прадідів кине нам крізь віки слова зневаги до нашої слави і честі, звинуватить у розбишацькому розливі крові без усякої людської мети, в тім, що "нелюдська жорстокість вигублювала городи й села, засіваючи в будущині саму темноту".