— Мабуть, воєводи ще не відають ні про Жовті Води, ні про Корсунь, — обережно мовив пан Іван, — деякі прикмети вказують…
Я урвав йому мову обережну з нехіттю:
— Що за прикмети, коли весь народ піднявся від краю до краю! Вже Варшава й Стамбул знають про наші звитяги, сам укладав листи з — під Білої Церкви до всіх володарів значних, про що ж тепер мовиш?
Але Виговський умів бути занудливим до нестерпності, коли мав у руках те, чого не мав ти, — вісті.
— Перехопили козаки за Києвом одного стародубця Климова Григорія, — безбарвним голосом повідомив він, — пробирався він до пана Киселя. Посланий севськими воєводами Леонтьєвим і Кобильським з листом князя Трубецького про те, що його військо готове виступити проти татар.
— Де цей стародубець? — пошепки спитав я.
— Припровадили козаки сюди. Гналися за нами від Білої Церкви. Вже в Мошнах аж сказано мені про нього.
— А лист?
— Відібраний. Тепер у гетьманській канцелярії.
— Чом же мовчиш?
— Звідомлюю пана гетьмана…
— Звідомлюєш? Задурюєш мені голову нікчемністю, а про найголовніше мовчиш! Взавтра поставити стародубця переді мною! Догляньте його справно, і щоб усе по потребі й шані, як для посла. Спорядити його назад до воєводи. Тепер уже нашим посланцем. З листом до самого царя московського!
— До царя? Ми ж послали з — під Білої Церкви, — нагадав Виговський.
— Послали, а. чи дійшло? Та й що послали? Складав ти, писарю, для всіх однаково, і скрізь знати було писарську твою душу. А тут треба лист, в якому б душа народу цілого билася!
На козацькій раді після Корсуня приговорено мені проситися під руку великого государя Олексія Михайловича, всеї Русі самодержця, поєднавшись з братами нашими єдинокровними і єдиновірними, а з — під королівської. руки вимкнутися.
— Не кликано мене на ту раду, гетьмане.
— Не кликано! А мав би знати, пане Іване, хоч і не кликаний. Та вже гаразд. Не стану обтяжувати твою душу сим листом. І нікого не стану обтяжувати, бо й хто се зможе! Сам уложу, і то цієї ночі!
Я не стулив повік до ранку. Який там сон і хто б то спав на моєму місці! Мав позаду свої найбільші битви, ще чув стогони поранених і бачив кров, яка тече ріками, але вже не озирався на ті битви, не здригалася душа моя від смертей, і не втішалося серце небаченими перемогами, — думалося про інше. Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і спокій на якийсь час, — йому потрібне майбуття. І очолити народ може тільки той, хто спроможен забезпечити його майбуття на віки цілі. Забезпечити майбуття. Слова, які не мають назви. Як казав той волопас нічний: "Треба вигравати не битви, а долю". Многі пробують сього доконати, та ніхто не вміє вийти за власну малість, здолати її. Хто здолає, здобуде велич. І не він сам (бо теж — слабий чоловік), а його ім’я, яким значитимуться всі його діла, що стануть великими й несмертельними.
Я став на битву запеклу й криваву, здобув перемоги, відав, що здобуду й ще, але вже тепер думав: доки ж? Тепер, коли піднявся увесь мій народ, я не шукав, до кого прихилитися, в кого просити помочі, бо міг вистояти проти будь — якої сили. Але народові потрібен спокій. Не можна всю історію воювати. Це висушує всі джерела народної душі. Войовничі народи або ж гинули безслідно, як обри чи гунни, а то нікчемніли, стаючи жертвою інших, ще нікчемніших! Хіба залізні легіони римські не розносили колись орлів своїх по всьому світу? А де тепер ті легіони і де їхні орли? Хіба Тимур не розгромив Баязида Блискавичного, що лишався його єдиним суперником під сонцем і місяцем? А де те царство Тимурове?
Тої червневої ночі відкрилася мені вічність. Ще не народився великий філософ мого народу і великий поет його не прийшов, я не міг. тоді вгадати їхніх імен, які, може, затьмарять і моє ім’я, але мислі їхні великі вогненно зблиснули перед моїми очима тої ночі, провіщаючи будущину землі моєї і народу вкраїнського.
Славитимуть вони найперше розум і дух: "Плоть нічтоже, но дух животворить".
Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!
Розвернися ж на всі боки,
Ниво — десятино!
Та посійся не словами,
А розумом, ниво!
Т. Г. Шевченко.
Так змикаються в мислі геніїв розум і воля.
Что за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против вольности еще оно блато.
О, когда бы же мнь в дурнь не пошитись,
Дабы вольности не могли как лишитись,
Будь славен вов?к, о муже избрание,
Вольности отче, герою Богдане!
Г. Сковорода.
Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим думав я тої червневої ночі між числами сьомим і восьмим, з середи на четвер, між співом перших півнів і других. Мені було тяжко під ранковою зорею.
Ніхто не поможе, ніхто не порадить. Холодна самотина генія. Простий посполитий, міщанин прокидається поряд з коханою жінкою, в теплі й затишку, а я обіймаю порожнечу, і холод оточує мене, як у зоряних висях. Я дивився на зорі, і вони жахали мене. Чорна безмежність неба нагадувала про марноту людського життя, а я ж, вознесений над народом своїм, уже не міг тепер змарнувати життя власного, а мав кинути його до самих зір, щоб засвітилося воно і горіло незгасно.
Прагнучи зазирнути в майбуття, спробував я поглянути в минуле. І що ж я там побачив? Золотий Київ, а до нього пливуть Дніпром лодії золотії з усіх земель — і земля одна, народ один, і все одне. А тоді жорстока розокремленість, злочинна й безглузда, і вже мовби й не було єдності тої правічної, і ніхто не пам’ятає, ніхто не згадує. Знання про минуле загубилося, його зневажено, віддавано тільки схимникам — мудрецям, хибно вважаючи, що ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують дню насущному.
Я намірився об’єднати і возз’єднати роз’єднане, в цьому бачив розумну волю і вільний розум найбільший — так написав цього власноручного листа до московського царя Олексія Михайловича.
Відав вельми гаразд, що цар ще й не муж, а хлопець, як мій Тимко, що лист мій і не дійде, може, до нього, а тільки перекажуть його своїми словами в грамотці приграничні воєводи, а коли й дійде, то й знов читатимуть тільки воєводи прибічні і мовитимуть цареві те, що захочуть мовити (бо хіба ж узятий на тортури за участь у бунті проти царського улюбленця Морозова москвич Савінко Коріпін, вже стоячи одною ногою в могилі, не сказав гіркої правди: "Государь молодой и глядит все изо рта у бояр Морозова и Милославського, они вс?м влад?ют").