Іларіон похитує головою, глузливо дивиться на мене і знехотя перегортає книжки.
Удень ми з Іларіоном вештаємося по місту. Заходимо майже в усі магазини. У відділі готового одягу Іларіон сумними очима довго дивиться на червоне шкіряне пальто, підбите хутром. Потім починається ознайомлення з магазином залізних виробів. Іларіон уважно розглядає поприв'язувані до прилавка напилки, молотки, пилки та замки. Потім він питає, чи немає апарата для обприскування виноградників, і, не чекаючи відповіді, виходить з магазину. А найдовше затримується Іларіон у магазині Товариства мисливців.
— Порох є? — пошепки питає він продавця, перегнувшись через прилавок.
— Нема! — коротко відповідає продавець.
— А дріб?
— І дробу нема!
— А езала?
— Езала? Що воно в біса таке? — підвищує голос продавець.
— Капсуль, нещасний! — підвищує голос і Іларіон.— Пиж!
— Ти навчися розмовляти з людьми! — кричить продавець.— Який я тобі піжон?
— Чого ти ревеш, наче поранений51 ведмідь? Аж запінився... На кого кричиш?! — кокошиться Іларіон.
— Що ти сказав?! — пошепки питає продавець і оглядається.
— І ти, злидню, ще вчитимеш мене, як говорити?!
— Люди добрі, заберіть цього придурка, а то я вб'ю його! — розводить руками продавець.
Справа набирає серйозного характеру, і я тягну Іларіона до дверей.
— Чим же ти мене вб'єш, жебраче? — кричить Іларіон, оглянувшись.— Ти ж не маєш ні дробу, ні пороху!
Вирушаючи кудись далеко, ми сідаємо в трамвай або тролейбус. Квитки, як правило, бере Іларіон, бо я студент і маю свого клопоту досить. Спершу Іларіон радів, коли кондукторка, беручи в нього гроші, підморгувала йому, лоскотала долоню, а квитка не давала,— думав, сподобався їй. Та коли таку саму процедуру з ним проробив кондуктор-чоловік, Іларіон не втерпів і крикнув на весь вагон:
— Ти не підморгуй, а давай мені квиток, бо так і затоплю в пику!
Вечорами ми ходимо в кіно. Водив я Іларіона і в цирк, і в зоопарк — хочу здивувати його чимось. Але в Тбілісі Іларіона ніщо не дивує, крім трьох речей: перше — коли я вчуся; друге — чому в циркового клоуна зелене волосся і третє — як можуть жити люди в Тбілісі без вина "одеси", цибулі-порею та підігрітого мчаді.
Коли ми не йдемо в кіно, то сидимо в кімнаті тітки Марти навколо здоровенного російського самовара. Іларіон розповідає нам усякі історії, а ми п'ємо окріп і регочемо. Іларіонові подобається тітка Марта, а тітці Марті подобається мій Іларіон,— у нього, каже, справжній грузинський ніс.
Я й Іларіон спимо разом, в одній постелі. Перед сном він або читає книжку, або розбирає прочитане, або розпитує мене про тбіліські новини, або ж читає мені мораль. Іноді все це він робить водночас. А Софія лежить між нами, слухає нашу розмову й задоволено муркотить.
Іларіонові з першого ж дня не сподобалася Софія. Але й Софія не тане від любові до Іларіона. Коли вона вперше побачила його в моїй постелі, то одразу зненавиділа, задерла хвоста, вигнула спину й невдоволено пирхнула. Іларіон без усякого вступу схопив Софію за карк, відчинив вікно, і не встиг я опам'ятатись, як вона опинилася в снігу. Я пояснив Іларіонові, що Софія — законний член нашої сім'ї. Так само, як міг, розтлумачив Софії, що Іларіон — наш друг. Обоє вгамувалися, проте час від часу дихали ненавистю одне до одного.
— Та викинь ти, бічо, оцю блошисту кішку, а то як трісну нею об стіну, то й мозок вискочить! — каже Іларіон.
— Хай буде! Хіба вона заважає тобі! — кажу я.
— Як же не заважає, коли через неї вночі перевернутись боюся — ще придушу ненароком, і вона мені очі видряпає!
— А ти не перевертайся!
— Але ж я не небіжчик, щоб лежати, згорнувши на грудях руки!
— Де ж я її подіну?
— Кинь під тахту!
— Під тахтою холодно!
— Ну гаразд, під тахту полізу я, а вона хай розляжеться в постелі!
— А чого ж, лізь! — кажу я.
Іларіон нічого не відповідає, хапає Софію за карк, якийсь час крутить її в повітрі й потім шпурляє на підлогу. Кішка жалібно нявчить, залазить під тахту і терпляче дожидає, поки Іларіон почне хропіти, щоб знов залізти в постіль і зайняти своє законне місце. Але Іларіон до півночі не засинає.
Іларіон хворий. У нього болить ліве око, дуже болить. Любов до мене і цей біль ока привели його в Тбілісі. Іларіон не боягуз, та все-таки боїться, а тому ніяк не наважиться піти до лікаря, про лікарню й слухати не хоче. А око ж болить! Цієї ночі воно так мучило Іларіона, що він неодмінно подерся б на стіну, якби не боявся, що стіна тітки Марти може впасти. Я ходжу хвостом за Іларіоном, який місця собі не знаходить, заспокоюю його, та все даремно... Аж над ранок біль трохи вгамувався...
Ми квапливо одягаємось, прихоплюємо гостинця — пляшку чачі та один хачапурі52, і за порадою тітки Марти вирушаємо на Сололакі53 до приватного лікаря, як вона сказала, дуже й дуже знаменитого, учасника Вітчизняної війни; він, правда, сам безокий, але, виявляється, за якийсь місяць вилікував тітку Марту від ячмінця.
Ми дуже здивувалися, не побачивши перед будинком лікаря черги.
— Я пропав! Мабуть, у нього сьогодні немає прийому! — простогнав Іларіон.
— Нічого, впаду йому в ноги і вблагаю прийняти! —заспокоїв я Іларіона, в якого на очах блищали сльози, і постукав у двері.
У коридорі гуркнув стілець, потім почувся шепіт, потім хтось грюкнув дверима кімнати, потім знову щось гуркнуло, і двері відчинилися. На порозі стояла маленька перелякана жінка з розпатланим волоссям, у якому стирчало пір'я з подушки.
— Калбатоно!54 — почав я.— Я знаю, що в шановного професора сьогодні немає прийому, але це мій дядько, і він...
— А хай вам...— перебила мене жінка.— Я думала, що інкасатори!
Вона стала на стілець, дістала з кишені халата зігнуту дротину — "жулик", запхнула її під електричний лічильник і скочила.
— Ну, чого хочете?
— Лікар повинен прийняти нас. Інакше ми не підемо звідси! — сказав я і приготувався до відсічі.
— Ну що ви? Зараз приймемо, батоно... А хто вас прислав сюди? Заходьте, будь ласка, заходьте! Не бійтеся... Мамонтію! — покликала когось жінка.— Мамонтію! Мамонтію! Вийди сюди! Хворі прийшли! Хворі!
Жінка схопила нас за руки, втягла в коридор, потім замкнула двері на ключ, поклала ключа в кишеню і, знов гукаючи Мамонтія, кинулася до сусідньої кімнати. А через хвилину звідти вискочив високий, неголений чоловік у смугастій піжамі. Одне око у нього було червоне, а друге — зелене. Це й був тітчин Мартин знаменитий окуліст Мамонтій Цверава.