— Хто ти такий?! — почув я раптом.
У мене кров застигла в жилах, у роті пересохло, і шия задерев'яніла.
— Хто ти такий, питаю! — повторив голос.
— Я... я... я Зуріко...
— Вашаломідзе?
— Ага, Вашаломідзе!
— І не соромно тобі жити без прописки?
— Що?
— Ти ще питаєш? Зараз же злазь з тахти і підеш зі мною в міліцію!
Кров знову потекла по моїх жилах, у роті зволожилось, і шия стала гнучка.
— А хто ти такий? — спитав тепер я і обернувся.
Переді мною стояв високий, худий, як дошка, чоловік в насунутому на вуха капелюсі, що побував уже в бувальцях, із старезним портфелем під пахвою,— наш кербуд Доментій.
— Дядьку Доментію! — скривився я.
— Який я тобі дядько! — скривився Доментій.
— Товаришу Доментію! — виправив я помилку.
— І не товариш я тобі! — поправив мене Доментій.
— Ну, хто ти в біса не є, відчепись, я йду на екзамен! — скипів я.
— Прикуси лишень язика! Одягайся, коли маєш у що одягнутись, і гайда за мною! — гаркнув Доментій і засунув руку в кишеню.
— Вийми руку з кишені і тоді розмовляй зі мною!
— Та як ти смієш, молокососе! — аж застогнав Доментій і засунув у кишеню другу руку.
— Кажу тобі по-людському: сьогодні я не можу, в мене екзамен! Завтра я сам піду в міліцію!
— Ні, йди по-доброму сьогодні, бо завтра я потягну тебе силою! — сказав Доментій, і я зрозумів, що він не жартує.
Софія здогадалася, що я зайшов у безвихідь, і почала голосно нявкати.
— Та кинь щось цій каторжній кішці, нехай вона замовкне, а то викину у вікно! — сказав Доментій.
Софія злякалася й замовкла. Я одягнувся, і через п'ять хвилин ми з Доментієм уже спускались по Варазісхеві.
— Не маєш ти бога в животі! Людині йти на екзамен, а ти її тягнеш до міліції! — дорікнув я.
— Це я не маю бога в животі? — образився Доментій.
— А хто ж, як не ти?
— А ти хіба маєш? Живеш без прописки... Ось перевірять — і я пропав! Скажуть: у Доментія є непрописаний, Доментій не оформляє його тому, що... А ти мені що-небудь дав? Ну, скажи, чи дав ти мені хоч копійку?
— Ні!
— Отож-бо й воно! А то: Доментій хабарник, Доментій обманює державу, грабує її, шматує, обдирає... А насправді хто це робить?
— А хто?
— Скільки ти платиш за квартиру? — спитав раптом Доментій.
— Двісті п'ятдесят карбованців на місяць,— відповів я.
— Де ти береш стільки грошей?
— Бабуся присилає.
— А в бабусі звідки гроші?
— Позичає в Іларіона.
— А Іларіон де бере?
— Коли буває добрий урожай, то продає вино, а як ні — позичає в Іліко.
— А хто дає гроші Іліко?
— Та чого ти до мене присікався? А тобі самому хто їх дає?
— Мені не дає ніхто. Тому й веду тебе в міліцію.
— Кажи напрямки: чого ти від мене хочеш?
— А чого мені від тебе хотіти? Відведу в міліцію, здам урядові й доповім... Яка в тебе професія?
— Поки що ніякої.
— Отак і доповім: ось вам, батоно, особа без певної професії, непрописаний, зрізався на екзамені... Ти на якому предметі зрізався?
— На політекономії.
— Тим гірше для тебе! Політично непідкований, віриш у бога... Ти ж молився сьогодні?
— Молився...
— Ну й хай тобі бог помагає! Здам тебе урядові і... Ти у в'язниці сидів?
— Ні...
— То чого ж ти, синку, сам себе губиш? За два дні я так пропишу тебе, що вже ніхто не випише! — сказав Доментій і зупинився перед закусочною, що на вулиці Мелікішвілі, ліворуч.— Зрозумів?
— Ні...
— Та де тобі, молокососе, втямити, коли ти навіть не знаєш, що таке прописка і що таке дім! Ну, чого тут стояти? Давай зайдемо до Ріголетто та перекусимо трохи...
Правду мовити, я був дуже голодний. Я подивився на Доментія вдячними очима, ніжно всміхнувся й пішов за ним у підвал.
Ми сіли до столика в кутку закусочної. Доментій закотив скатертину, щоб не забруднитися, накрив тарілку з мухомором перевернутою тарілкою, повісив капелюха на коліно, затиснув портфель між спинкою стільця та власною спиною, витер рукою жовтого лоба й турботливо спитав:
— Що ти їстимеш?
— Усе! — відповів я.
— А питимеш?
— За твій рахунок хоч і гас,— пожартував я.
Доментій усміхнувся і вдарив по столу рукою:
— Ріголетто!
З-за прилавка вийшов кривий буфетник і застиг на одній нозі біля нашого столика.
— Аджан41!
— Моє шанування, Ріголетто!.. Це свій хлопець, знайомся. Сьогодні розпоряджається він! Не бійся, будеш ним задоволений! — сказав Доментій, поплескуючи мене по плечу.
Я встав, міцно, по-тбіліському, потиснув руку Ріголетто і назвав своє ім'я.
— Сагол42, видно, здоровий хлопець! — сказав Ріголетто і так подивився на мене, наче такої жалюгідної людини ще не зустрічав. Потім спитав Доментія: — Що вам подати?
— Два пива, два сири, дві зелені, редиску не забудь, два хліба й пляшку горілки! Ікра є?
Ріголетто божевільно всміхнувся. Незабаром стіл був накритий.
Доментій наповнив свою склянку, потім мою, цокнувся зі мною, випив і так скривився, що мене мало не занудило. Другу склянку ми випили за наше знайомство. Потім Доментій виголосив тост:
— Я, Доментій Хачапурідзе, маленька людина. Але Наполеон теж був маленький, а мій батько ще менший за нього, проте гори перевертав. Я керуючий будинками, і серце в мене лагідне. Від мене залежить: житиме людина в будинку чи на вулиці. Ти жив коли-небудь на вулиці?
— Як це на вулиці? Хіба я безпритульний? — образився я.
— А от я можу викинути тебе на вулицю, бо ти непрописаний!
— Навіщо ж так? Краще візьми й пропиши мене!
— Я-то візьму, та ти хіба даєш?
— Що? — не зрозумів я.
— Випий! — сказав Доментій і наповнив мою склянку.
Я випив, а за мною і Доментій, і очі в нього почали косувати.
— Ти знаєш, що таке дім? — спитав він.
— Чого б же, чоловіче добрий, я цього не знав?
— Ану скажи!
— Ну, це кімнати, перекриті черепицею чи дранкою. Що ж іще інакше?
Доментій захихикав, знову налив і почав:
— Дім — це насамперед сім'я. Ти маєш сім'ю?
— Не маю!
— Який-бо ти дурень! У твої роки я мав уже другу жінку. Тепер знову живу з першою... Сім'я і дім невіддільні одне від одного. Якщо не маєш дому, не зможеш одружитись, а якщо не одружишся — не зможеш дружину привести в дім. А чи знаєш ти, як з'явився дім?
— Знаю!
— Ану скажи!
— З цегли, дощок, вапна, каменю, черепиці...
— Тю на твою дурну голову!.. До того, як винайшли цеглу, людина жила на дереві...