Тієї ночі ми з бабусею спали разом. Тільки-но я заснув, як мене розбудив шурхіт. Я розплющив очі. Бабуся сиділа скраю на ліжку й нечутно одягалася. Я нічого не сказав їй, удав, що сплю, і почав спостерігати за нею. Одягнувшись, вона встала, переклала свою подушку на стілець, потім обережно підігнула мені ноги, розпорола у себе в головах матрац і почала жмутами висмикувати з нього вовну. Після цього навшпиньках пройшла в "касу", принесла гребінь і, поклавши в камін кілька полін, умостилася на простеленій там козячій шкурі. Поставивши гребінь між колінами, вона взяла вовну й почала її начісувати, розхитуючись усім тілом у такт рухові рук і щось сама собі бурмочучи. Сидячи спиною до мене, бабуся вся віддалася роботі й була схожа на стару жінку в чорній жалобі, яка, побиваючись над мертвим сином, зів'ялими руками рве на собі сиве волосся.
Підвівшись у ліжку, я довго дивився на бабусю. На очі мені набігли сльози, і я думав, хто ж буде тим щасливим солдатом, для якого бабуся, не пошкодувавши свого тепла, в цю холоднющу зимову ніч плела шкарпетки з вовни, зігрітої старечим тілом.
Літературний вечір
Зимовими вечорами я й Іларіон приходимо на посиденьки до Іліко. В каміні потріскує велике каштанове поліно, на сковорідці шкварчить шинка і тут же гріється налите в глечик вино. А ми ріжемося в нарди27 або читаємо вголос книжку. Але частіше Іліко й Іларіон розмовляють про політику. Політика завжди в центрі уваги, і не тільки в хаті Іліко а й в усьому світі, бо стоїть зима 1942 року і німці під Москвою.
— Ду-яке28, Зурікело! — оголошує Іліко і стає в нових воротах.
— Шашу-беші!29 — оголошую я і виводжу свою шашку з двору Іліко.
— Кажи шість і п'ять, песиголовцю, а то провалю тобі голову!.. Бабуся твоя "шашу-беші"!..
Хіба ж я винен, що в Іліко одне око, та й те косує? Із страху перед ним я більше не кажу "шашу-беші".
— П'ять і шість, Іліко!
— Отож-бо! — каже Іліко, грізно дивлячись на мене. Іларіон читає зведення Радянського Інформбюро.
— Ну, тепер капут Гітлеру! — сказав він.
— Яган!30 — сказав Іліко, убив мою шашку й замкнув ворота.— І тобі капут, Зурікело, вставай уже!.. Ну, що там у газеті, Іларіоне?
— Стали під Москвою і ні кроку далі!
— А що чути про Другий фронт?
— Чого їм поспішати?.. І взагалі, Англія — велика шельма! Намовляє Америку: допоможи, мовляв, мені, а від Радянського Союзу відкинься!
— І що ж відповідає їй Америка?
— Це, каже, не твоє діло!
— А тим часом Німеччина підбиває Туреччину та Японію: як тільки, каже, я вступлю в Сталінград, ви вдарте з свого боку!
— Чи не думає вона, що вступити в Сталінград — це все одно що вступити в "Червоний Хрест"? Напиши заяву Вірочці Бурчуладзе — і тебе з оплесками приймуть!
— Останнім часом щось не подобається мені політика Туреччини, дорогий Іларіоне!
— О, це така пройдисвітка... Коли помітить, що Німеччині скрутно, то оголосить їй війну.
— Ну, що ти, кацо?
— Ось я, а ось Німеччина! Зголиш мені вуса, якщо вона цього не зробить!
— А Японія?
— Що Японія? Німеччина її підганяє — починай, мовляв, чого чухаєшся? А Японія їй у відповідь: он ти, каже, стала під Москвою і далі ані руш. Скажімо, я почну, а потім куди мені подітися?
— А що ж Німеччина?
— Двічі оголошувала по радіо, що взяла Сталінград, та хіба Японію обдуриш? Вона ж бо з біса хитра!..
— Кепські їхні справи!.. А налий, Зурікело!
Я наливаю вина, ми беремо склянки і п'ємо за перемогу, за тих, хто на фронті, й за мир.
— А я вірша вчора написав! — раптом випалив я.
Іларіон від несподіванки випустив з руки шматок шинки, а Іліко похлинувся вином і посинів, як півнячий пупець.
— Що? Що ти сказав? — спитав, перевівши дух, Іліко.
— Вірша написав... Про війну!
— Прочитай нам, будь ласка! — попросив Іларіон і глянув на Іліко.
Я дістав з кишені аркушик, підвівся, простяг уперед ліву руку і якомога голосніше почав:
Проклятая Німеччина
Пішла на нас війною,
Та не здолати наш народ,
Що мужньо став до бою!
Герої наші не здаються.
Гуркочуть танки, літаки й гармати.
І я на захист Батьківщини
Готовий хоч сьогодні стати!—
закінчив я і з трепетом чекав вироку.
— Написано досить гучно! — промовив Іларіон після півгодинної паузи.
— Це ще півлиха, можна прочитати й тихіше, а от що з ним тепер буде?! — сказав Іліко, співчутливо дивлячись на мене.
— А коли тобі вперше засвербіло писати вірші? — спитав мене Іларіон.
— Місяць тому,— відповів я.
— Де ж ти був досі, песиголовцю? Хіба не міг сказати вчасно? Що ж нам тепер робити? Ольги, бабусі твоєї, мені шкода, вся її праця пішла за водою... А я й раніше знав, що одного прекрасного дня ти все одно з прив'язі зірвешся! — сказав Іліко й махнув рукою.
— А скажи, вірші легко приходять тобі в голову?
— За день пишу вісім-дев'ять таких віршів! Паперу немає, а то й більше написав би!
— Мало! — сказав Іліко.
— А бабуся твоя знає, що ти почав писати вірші? — спитав мене Іларіон.
— Ні!
— Ну то й не кажи їй. Досить з неї, бідолашної, і свого лиха... Є в тебе ще якісь вірші?
— Є. про кохання...
— Ану, прочитай!
Я нерішуче глянув на Іліко.
— Катай, катай, тепер уже однаково! — сказав він.
Витяг я з кишені другого вірша і тихо почав:
Заметільна ніч надворі —
Сяє місяць, сяють зорі!
Я від щастя сльози ллю.
Уночі блукать люблю.
Не бере ні сон, ні втома...
Ох, не всі у мене вдома!..
Останні рядки я прочитав з таким почуттям, що до горла мені підкотився клубок і на очі навернулися пекучі сльози.
Пауза була довша, ніж я сподівався. Іларіон і Іліко дивилися один на одного, мов побиті пси.
— Ну, що ти скажеш? — спитав нарешті Іларіон, звертаючись до Іліко.
— Останній рядок добре написаний, стільки в ньому почуття...
— Але ж він казав, що вірші — про кохання. Чому ж про кохання ні слова?
— А він соромиться! — сказав Іліко.
— Це ж вірш, дорогий Іларіоне! У вірші всього не скажеш!
— По-перше, це такий вірш, як є правдою те, що твій ніс тебе прикрашає! А по-друге, якщо вірш про кохання, то треба хоч згадати просте кохання.
— А коли людину не бере сон, коли в неї наче не всі вдома і вона блукає вночі, то що ж це в біса таке, як не кохання?! — розізлився я.
— А хіба в Іліко усі дома, хіба мало швендяє він ночами? Але ж він не закоханий! — сказав Іларіон.