Пані Франке в свої шістдесят літ ще досить гарна жінка, проте незвичайний блиск її очей, якими вона зачаровує всіх, наповнює мене жахом; ці темні суворі очі, її старанно вкладе не й дуже вправно пофарбоване волосся, її низький, ледь вібруючий голос, який, коли вона звертається до мене, може раптом стати різким, покрій її суконь, те, що вона кожного ранку причащається й кожного місяця цілує перстень єпископа, коли він приймає визначних дам єпархії, усе це робить її в моїх очах особою, боротися з якою марно Ми це знаємо з власного досвіду, оскільки боролися з нею цілих шість років і врешті змушені були відступити.
Діти граються в коридорі; вони так звикли поводитися тихо, що вже просто неспроможні галасувати, навіть коли їм це дозволено. їх майже не чутно: вони поприв'язували одну до одної картонні коробки, зробивши собі довжелезний поїзд, і обережно возять його по коридору туди й сюди. Вони будують станції, вантажать вагони бляшаними банками та дерев'яними паличками, і я можу бути певна, що цієї забави їм вистачить до самої вечері. Маля ще спить.
Ще раз перелічую гроші — ці дорогоцінні брудні папірці, солодкуватий запах яких лякає мене своєю ніжністю, і додаю до них ту десятку, яку Фред мені винен. Та він проп'є її. Два місяці тому він нас покинув, ночує у знайомих або в якихось там притулках, бо вже не має сил терпіти нашу тісноту, присутність пані Франке та жахливе сусідство Гопфів. Перед тим житлова комісія, яка будує селище на околиці міста, відмовила нам у наданні житла з тієї причини, що Фред п'яниця, а про мене дав несхвальний відзив священик. Він сердитий на мене за те, що я не беру участі в заходах церковних товариств. А голова цієї комісії — пані Франке, і це рішення ще більше зміцнило її репутацію бездоганної і некорисливої жінки. Адже якби вона присудила нам квартиру, наша кімната звільнилася б, і з неї вона зробила б собі їдальню, якої їй тепер бракує. Та вона вирішила не на нашу користь і собі самій на шкоду.
А мене відтоді охопив страх, невимовний страх. Та обставина, що я стала об'єктом такої зненависті, дуже лякає мене. Я боюся вкушати тіло господнє, споживання якого, здається, робить пані Франке з кожним днем жорстокішою, бо блиск її очей стає дедалі грізнішим. Я боюся слухати святу месу, хоч ніжне звучання літургії — одна з небагатьох радостей, які мені ще лишились. Я боюсь дивитися на священика біля вівтаря, бо це той самий чоловік, голос якого я часто чую з кабінету за стіною — голос невдалого бонвівана, який курить добрі сигари й розповідає дурні анекдоти дамам з його церковних комісій та товариств. Часто вони там голосно сміються, а я тим часом мушу стежити, щоб діти не галасували, бо це може перешкодити нараді. А втім, я давно перестала турбуватися про це, дозволяю дітям гратися і з жахом помічаю, що вони вже нездатні галасувати. А іноді вранці, коли маля ще спить, а старші вже в школі, я, йдучи до магазинів, прослизаю на кілька секунд у церкву, коли там не правиться служба, і відчуваю безмежну радість від наближення до бога.
Інколи пані Франке виявляє й добрі почуття, та це мене лякас ще більше, ніж її зненависть. На різдво вона прийшла, Щоб запросити нас на маленьке свято в їхній вітальні. І я згадую, як ми йшли через передпокій, наче входячи в глибину дзеркала: Клеменс і Карла попереду, тоді Фред, а я з малям на руках позаду. Ми наче входили у глибину дзеркала, і я побачила всіх нас: ми мали вигляд справжніх бідняків.
У їхній вітальні, де за тридцять років нічого не змінилося, я відчула себе чужою, ніби опинилася в іншому світі, зайняла не своє місце: такі меблі, як і ці картини, не для нас; нам не випадає сидіти за столами, застеленими камчатними скатертями. А коли я побачила ялинкові прикраси, які пані Франке зберегла ще з довоєнних літ,— ці блискітливі блакитні й золоті кулі, срібну канитель і скляних ангеляток з ляльковими личками, зроблене з мила немовлятко Ісус у яслах з рожевого дерева, яскраво розмальованих череп'яних Марію та Иосифа, що солодко всміхаютья під гіпсовою стрічкою з написом "Мир людям",— коли я все це побачила, то в мене від страху завмерло серце. Злякали мене й ці меблі, що їх вісім годин на тиждень поливає потом прибиральниця з товариства матерів, одержуючи п'ятдесят пфенігів за годину, і вся ця вбивча чистота.
Пан Франке сидів у кутку й курив люльку. Його кістлява постать почала вже обростати м'ясом, і я часто чую, як він важко ступає, піднімаючись сходами, як він гупає і, задихаючись, проходить повз мою кімнату далі, в глибину коридора.
Діти не звикли до таких меблів, а тому бояться їх. Збентежені, вони сідають на оббиті шкірою стільці й поводяться так несміливо, тихо, що я ледве стримую сльози.
Для дітей поставили тарілки й приготували подарунки: панчохи та череп'яні свинки-скарбнички, що ось уже тридцять п'ять років неодмінно роздаються на різдвяні свята в родині Франке.
У Фреда було похмуре обличчя, і я бачила, як він розкаюється, що прийняв їхнє запрошення; він стояв, обіпершись на підвіконня, потім дістав з кишені прим'яту сигарету, повільно розгладив її і закурив.
Пані Франке налила повні склянки вина й підсунула до дітей барвисті порцелянові кухлі з лимонадом. Кухлі розмальовано за мотивами казки "Вовк і семеро козенят".
Ми випили. Фред за одним духом осушив свою склянку й потримав її в руці, наче смакуючи вино. В такі моменти я завжди дивуюся з нього — на його обличчі можна виразно прочитати те, про що зайво говорити вголос: "Дві свинки-скарбнички, склянка вина і п'ять хвилин сентиментального поводження не примусять мене забути, як у нас тісно".
Цей жахливий візит завершився холодним прощанням, і в очах пані Франке я прочитала все, що вона про нас розповідатиме; до численних проклять, які впали на нас, тепер додасться ще одне: нас проклинатимуть за чорну невдячність та нечемність, а ореол мучеництва, що його носить пані Франке, стане ще осяйнішим.
Пан Франке — чоловік небалакучий, та іноді, коли він знає, що жінки немає вдома, він просуває голову в нашу кімнату і, не кажучи ні слова, кладе на стіл, що біля дверей, плитку шоколаду, а часом я знаходжу загорнуту в папір асигнацію або чую, як він розмовляє з дітьми в коридорі. Він зупиняє їх,, мурмоче кілька слів, і діти розповідають мені, що він гладить їх по голові, примовляючи: "Любі мої".