Знадвору, за дверима будки, я побачив тінь якогось чолові ка, що, мабуть, чекав своєї черги, і я вже хотів був натисну ти на кнопку, щоб гроші вискочили назад, але якраз звільнилася сусідня будка, і тінь зникла. Я все ще вагався. Над головою в мене приглушено гуркотіли поїзди, що прибували й відходили, звідкись здалека долинав голос диктора. Я витер піт і подумав, що мені ніколи не дістати за такий короткий час стільки грошей, скільки потрібно, щоб побути з Кете.
Мені було соромно молитися про те, щоб той, кому я дзвоню, одразу ж дав грошей, і раптом я примусив себе знов набрати номер і зняв ліву руку з важеля, щоб знову не натиснути на нього. Коли я набрав останню цифру, якусь мить було тихо, потім почулися гудки, і в моїй уяві постала Сержова бібліотека, в якій щойно пролунав дзвінок. Я поба чив силу-силенну книжок, підібрані зі смаком гравюри на стінах і різнобарвні скельця у вікнах із зображенням святого Касіуса. Я згадав транспарант, який недавно бачив: "Слава нашим духовним пастирям!",— і подумав, що сьогодні ж церковна процесія, і Сержа, мабуть, немає вдома. Я спітнів ще дужче і, видно, спочатку й не почув Сержового голосу, бо він дуже нетерпляче сказав:
— Алло, хто це?
Інтонація його голосу відібрала в мене всю мужність, і багато всяких думок промайнуло цієї секунди в моїй голові: чи зможе він, коли я попрошу в нього грошей, провести межу між мною — його підлеглим — і позичальником грошей, і я так голосно, як тільки міг, сказав: "Богнер",— витер лівою рукою холодний піт, уважно прислухаючись до Сержового голосу, і ніколи не забуду, як мені відлягло від серця, коли я почув, що голос його став тепер приязніший.
— А, це ви? — сказав він.— Чому ж не відповідаєте?
— Я боявся,— сказав я.
Він мовчав, і я почув гуркіт поїздів та голос диктора над головою, а за дверима побачив тінь якоїсь жінки. Я подивився на свій носовичок. Він був брудний і мокрий. Сержів голос наче шмагонув мене, коли він сказав:
— Скільки ж вам треба?
Тепер я почув по телео^ону, як забемкали дзвони Богояв-ленської церкви; низькі, красиві звуки викликали в трубці дикий шум, і я тихо промовив:
— П'ятдесят.
— Скільки?
— П'ятдесят,— сказав я, здригнувшись від удару, якого він зовсім не збирався мені завдати. Але так уже повелося: коли хтось чує мене або бачить, то наперед знає, що я хочу позичити в нього грошей.
— Котра година? — спитав він.
Я відчинив двері будки, глянув спершу на невдоволене обличчя літньої жінки, яка, похитуючи головою, стояла біля дверей, а потім подивився поверх транспаранта спілки дрогіс-тів на вокзального годинника і сказав у трубку:
— Пів на восьму.
Серж знову помовчав, і я почув у трубці низький закличний гул церковних дзвонів, а з боку вокзалу долинали соборні дзвони. Серж сказав:
— Приходьте о десятій.
Я боявся, що він одразу повісить трубку, і квапливо сказав:
— Алло, алло, пане...
-— Слухаю, що там?
— Я можу розраховувати?
— Можете,— сказав він.— До побачення.
І я почув, як він кладе трубку, поклав свою і відчинив двері будки.
Я вирішив заощадити на телефонних розмовах і не поспі шаючи пішов до міста пішки, щоб знайти кімнату. Але дістати кімнату було не так то легко. З нагоди великого празника до міста наїхало багато людей, до того ж не скінчився ще туристський сезон, а різні з'їзди привели останнім часом до нашого міста чимало всяких фахівців. У хірургів, філателістів та членів благодійного товариства "Карітас" стало доброю звичкою щорічно збиратися під захистом собору. Вони заповнювали готелі, наганяли ціни, розтринькуючи гроші, дані їм на витрати. Тепер до нас приїхали дрогісти, а дрогіс-тів, виявляється, дуже багато.
Скрізь я зустрічав цих людей з рожевими прапорцями в петлицях — значком їхньої спілки. Раннє похолодання, очевидно, зовсім не впливало на їхній добрий настрій, вони весело балакали про свої справи в автобусах і в трамваях, мчали на засідання комітетів та вибори правлінь і, здавалось, вирішили зайняти принаймні на тиждень усі готелі з помірними цінами. У місті зібралося справді дуже багато дрогістів, і до декотрих з них на неділю поприїжджали дружини, а тому дістати номер на двох було особливо важко. Спілка дрогістів улаштувала також виставку гігієнічних виробів, і транспаранти запрошували прийти на це вражаюче видовище. У центрі міста я раз у раз натрапляв на групки віруючих, що прямували до збірних пунктів церковної процесії: священик серед гурту людей з барокковими позолоченими світильниками та хлопчики-півчі у червоному вбранні, по-святковому одягнені чоловіки й жінки.
Фірма, що випускає зубну пасту, найняла дирижабль, який розкидав над містом малесенькі білі парашу тики, що повільно спускалися на землю з прикріпленими до них тюбиками зубної пасти, а на набережній стояла велика гармата, що стріляла в небо повітряними кулями з назвою конкуруючої фірми. Обіцяно було ще й інші сюрпризи, і ходили чутки, Що церква бойкотуватиме жартівливу рекламу однієї великої фірми гумових виробів.
До десятої, коли я пішов до Сержа, в мене все ще не було кімнати, і голова йшла обертом від відмов блідих господинь та невдоволеного бурчання невиспаних швейцарів. Дирижабль раптом зник, гармата внизу на набережній перестала гупати, і коли я почув мелодійний церковний спів, що доли нав з південної частини міста, то зрозумів, що процесія вже вирушила.
Сержова економка повела мене до бібліотеки, і не встиг я сісти, як він вийшов з дверей своєї спальні. Я одразу помітив, що в руках у нього гроші. Я побачив зелений папірець, синій, а в трохи розтуленому кулаці другої руки були монети. Я дивився собі під ноги й чекав, поки його тінь упаде на мене, потім підвів очі. Побачивши моє обличчя, він сказав:
— Боже мій, нічого ж страшного не сталося. Я не заперечував.
— Ідіть сюди,— сказав він. Я простягнув руки долонями догори, він вклав у мою праву руку обидва папірці, а на них насипав купку нікелевих монет і сказав:
— Тридцять п'ять, більше я й справді не можу.
— Дуже дякую,— сказав я.
Глянувши на нього, я спробував усміхнутись, але щось, схоже на гикавку, стиснуло мені горло. Напевне, все це було для нього мукою. А я, дивлячись на його ретельно вичищену сутану, на його випещені руки, на його чисто виголені щоки, усім своїм єством відчув, у якій жалюгідній кімнаті ми живемо, відчув нашу бідність, яку ми ось уже десять років удихаємо в себе, мов білий пил, без смаку й без запаху,— цей невидимий, нерозрізненний, але реально існуючий пил бідності, що засів у моїх легенях, у моєму серці, в моєму мозку, визначає рух крові в моєму тілі й ось щойно здавив мені горло. Я закашлявся і насилу перевів дух.