— Давно чув я про вас, давно сердечно бажав спізнатись з вами,— говорив професор.— Такі люде, як ви... знаєте... світа стільки ви бачили...
— Довелось-таки поблукати...
— Мені аж заздро! Я от ніяк не виберусь, хоч би в Німеччину... Недостача грошей... дорожнеча... А може, й лучче, що я ніде не був... Самі добре знаєте, що тому, хто жив у Парижі, у Берліні, тяжко вернутися в рідний край... Тюрма у нас... ніякої волі нема!.. Ви згоджуєтесь на се?
— Та воно, бачте, як якої волі... От у німців своя воля, а у французів знов своя, а у швейцарів знов інша воля... Хто до якої привик...
— Але воля, воля!.. Можна дихати, говорити... єсть вольна преса... А у нас?.. "Киевлянин"? Ха-ха-ха!.. Цензура!.. Ви як мізкуєте про се?
— Як коли, а більше того, що народи освічені люблять порядок, а народи темні, хижі — тим давай самоволля... Там, де порядок заживе наміцно, там освіта і література мусять вимагати цензури яко органа попереднього, направляючого їечію громадського життя, мислі і науки...
Професор запалив цигарку і промовив:
— Куди нам до порядків! Он у Європі можна не вірить і в бога, а у нас не можна не ходити до церкви... Іди, молись, ладан нюхай, поклони бий, свічки став, попа в руку цілуй... Хіба в Швейцарії так?
— Без бога ні до порога,— кажу я.
— Знаю. Але се народ так гадає, і на здоров'я йому! Народ без релігії — все одно що отара овець; але нам, людям інтелігентним! Бог мій — то моя власна совість.
— І в Німеччині є,— кажу,— релігія, а французи, так ті, звісно, католики, фанатики, не те що наші православні... иа-стоящі християни...
Професор прикусив губи і пішов, а до мене зараз поліцмейстер:
— Чи подобається вам Київ?
— Ще й питаєте!..
— Справді, гарно тут жить, жаль тільки, що шинків мало та студентів багато... дівчат одбивають... А ви як до сього діла?
— Я жонатий чоловік... Колись було...
— Овва, і я жонатий, так що ж! Хіба се кому вадить?.. А гарні, ой, які гарні єсть дівчата! Учора одна приїхала... цимис!..— Поліцмейстер висолопив язик і облизав губи.— От коли маєте охоту, так поїдьмо повечерявши у музей: там є особлива кімната; без мене нікого з мужчин туди не пускають, а зо мною пустять... Поїдьмо!.. Вбий мене оцей святий хрест, варта того! Поїдьмо!..
— Смачна річ, та, бачте, я чоловік жонатий, а часом не втерпиш...
— Та й нащо ж його терпіти?
— Одначе ж — чистота сім'ї... святість браку... Коли б з сього не подумали, що я соціаліст!..
— Так тоді і я соціаліст!.. Нехай собі думають, що^хто хоче, байдуже! Тепер ви н а ш чоловік, а хіба з наших бувають соціалісти? Та годі витребенькувати. Повечерявши, зараз в музей: подивимося на Венеру... Ай, гарна! На що вже святоша наш протопоп, а й він як побачив; так і відрізав. "Коли б,— каже,— не був я протопопом та коли б літ двадцять з плечей!.. Ой, палка, гаспидська душа!.. Так і дратує..."
Роздратував вія і мене так, що я пішов швидше до панійок: гадав — хоч трохи смагу прожену, аж де там! Панійки аж потіють та, в карти граючи, ведуть речі про політику.
— Уже мені оця Австрія! Сидить вона в печінках! Коли б моя сила та воля, я б її, гадючу голову, от як! — і з сим словом вона одірвала голову дзвонковому королю...
— Ви якого погляду на Бісмарка? — спитала мене поліц-мейстрова жінка.
— Розумна голова.
— Коли б нам такого?
— Нащо він нам? Та наш Ігнатьєв 14 хоч якого Бісмарка за пояс заткне, проведе і виведе. *
— От же в Берліні не провів... Навіть у Туреччину завів, аз Туреччини не вивів.
— Та, бачте, не його вина, а воля начальства; а воно краще, ніж ми, знає що і до чого...
— Прошу, панове, вечеряти! — промовив Мукосій. Вечеря була гарна: випили любенько! Випили за моє
здоров'я: ще раз усі поздоровили мене і похвалили. Повечерявши, поліцмейстер зараз до мене: "Поїдьмо, завезу додому". Поїхали... Мабуть, не тією дорогою повіз він мене, бо вернувся додому вже світом...
Опанас дожидав мене, сидячи під ворітьми; але вздрівши, хто везе мене, швидше сховався. Покіль я націлувався з поліцмейстером, Опанас уже лежав у перині і хріп, нібито спав...
— Спиш, Опанасе?
— Коли б вже навіки заснути!
— Чого це так?
— Не бачив би, з ким ви їздите...
— Хіба що! Хіба поліцмейстер не такий чоловік, як усі люде?
— А вже ж такий: дві руки, дві ноги, одна голова...
— Не глузуй, Опанасе! А краще поможи вхідчини справити...
— А я думав одходну прочитати...
— Що ти!... Кому?
— Минувшині...
Щось тяжке повернулось у мене на душі. Молодість, жвавість, товариство, ідеї, народ, освіта, земля, воля, сніги, бори і Єнісей... Так оце все і встало передо мною... і страшно мені стало. Я аж затрусився, зуби застукали, наче п'ятерня у млині...
Опанасові, мабуть, жаль стало мене: швидше він до шафи, вийняв "очищену", налив повнісіньку чвертку та до мене:
— А нуте! На перший почин... швидше... разом...
Я проковтнув... скривився... в серці запекло,..
— Дарма! — каже Опанас.— Се так з першого разу, далі привикнете... Се значить "заливать очі"....
Не минуло й півгодини, як в очах у мене заходили нові образи... Минувшини наче зроду не було;.. Передо мною стояла гарна, світла будущина: от я адвокат, от професор, от банкір, голова, губернатор... от я силаЕ.. Сила велика... Усіх я непокірливих давлю, усі мені в землю кланяються, вітають мене, поважають... Гарно!
— Давай, Опанасе, вдруге! Випив і вдруге.
Контури на картині стали ще ясній... Далі, далі росту я до росту та вгору йду... От дійшов до того, що я став "чоловіком", а за спиною у мене наче хто співає: "Егда ж беззаконный Иуда сребролюбием недуговав омрачается.^ тебе, праведного судию..."
Обернувся, давлюсь, аж баба навприсядки витинає, а Опанас рюмсає, наче мала дитина.-.
— Що це ви?
— З радощів, паночку! — каже баба.— Як узріла, з ким ви приїхали, так г зраділа, і зраділа... самі ноги носять!.. А він, дурний, плаче... От дурний! Опанасе!. Дурню старий! Танцюй, іуляй!.. Ось ну!
Семени, Івани, надягайте жупани! Ой гу!
О тепер моя воля, напитися добре дома! Ой гу!
А Опанас рюмсає та рюмсає...
1 "Правительственный вестник" — російська офіційна газета, що видавалась у Петербурзі (1869—1917). Публікувала урядові розпорядження, звіти про засідання державної ради і ради міністрів, адміністративні повідомлення, телеграми з-за кордону тощо.