Діти лишаються самі в своїй кімнаті. Світло загашено. Між ними все поринуло в темряву, тільки ледь-ледь біліють їхні постелі. Обоє дівчаток дихають майже нечутно, можна подумати, що вони сплять.
– Слухай-но! – зринає в темряві чийсь голос. Це озивається менша дівчинка, дванадцятирічна, – тихо, майже полохливо.
– Що таке? – відповідає з другого ліжка її сестра. Вона старша тільки на один рік.
– Ти ще не спиш? От добре. Я… я хотіла б тобі щось розповісти.
Відповіді немає. Тільки чути шарудіння в постелі. Сестра підвелася й запитливо дивиться на другу постіль. Очі її блищать у темряві.
– Знаєш… Я хотіла тобі сказати… Але спершу скажи мені сама: ти нічого не помітила останнім часом у нашій фройляйн?
Друга нерішуче замислюється.
– Так, – каже нарешті вона, – але я не знаю, що то. Вона вже не така вимоглива. Цими днями я двічі не приготувала жодного завдання, і вона нічого мені не сказала. І потім, вона стала якась… не знаю, як тобі й пояснити. По-моєму, їй тепер байдужісінько до нас, – вона завжди сідає осторонь і вже не бавиться з нами, як було раніше.
– Мені здається, що вона тяжко сумує, але не хоче цього показати. І на фортепіано вона вже не грає.
У кімнаті знову западає мовчанка.
Старша сестра нагадує:
– Ти хотіла щось розповісти.
– Так, але щоб ти нікому про це не пробалакалась… справді нікому – ні мамі, ні своїй товаришці.
– Добре! – нетерпеливиться та. – Ну, то що там?
– Та… тепер оце, коли ми лягали спати, я раптом згадала, що забула побажати нашій фройляйн "на добраніч". Черевики свої я вже скинула, а все ж таки побігла до неї в кімнату… Знаєш, так тихенько, щоб захопити її зненацька. Отож я обережно відчиняю двері… Спершу мені здалося, що її немає в кімнаті. Лампа світилася, але фройляйн я не бачила. Коли це – я страх як злякалася! – чую, хтось плаче. Гульк – а то вона, цілком убрана, лежить на ліжку, сховавши голову в подушку. Вона так ридала, що я вжахнулася. Але мене вона не помітила. І тоді я знов тихенько причинила двері. Я так тремтіла з переляку, що не могла рушити з місця. І до мене ще раз долинув крізь двері той плач, зовсім виразно, а тоді я кинулась мерщій тікати і збігла донизу.
Обидві мовчать. Потім одна з них тихо каже:
– Бідолашна фройляйн!
Те слово бринить у темній кімнаті й помалу завмирає. Знову настає тиша.
– Хотіла б я знати, чого вона плакала, – починає молодша. – Адже ж вона ні з ким не сварилася останніми днями, мама теж дала їй, нарешті, спокій, не чіпляється, як завжди, до неї, а ми то вже напевне не заподіяли їй нічого прикрого. То чого ж вона так гірко плаче?
– Мабуть, я починаю розуміти, – мовить старша.
– Чого? Скажи мені, чого?
Сестра вагається. Нарешті вона каже:
– Мені здається, що вона закохана.
– Закохана? – Менша схоплюється. – Закохана? В кого?
– Ти нічого не помітила?
– Та невже ж у Отто?
– А хіба ні? А він хіба не закоханий у неї? То чого ж тоді він, хоч живе в нас уже три роки, ніколи не гуляв з нами, а останні місяці, ні сіло ні впало, гуляє щодня? Чи він був коли привітний до мене або до тебе, поки не було в нас фройляйн? А тепер цілісінькі дні крутиться коло нас. Завжди ми його випадково зустрічаємо – аякже, випадково! – то в Народному саду, то в Міському парку, то в Пратері, там, де ми завжди гуляємо з нашою фройляйн. Ти хіба цього ніколи не помічала?
Менша перелякано шепоче:
– Так… так, звичайно, я це помічала. Але завжди думала, що…
Голос у неї зривається. Вона замовкає.
– Я теж спершу думала так само… Ми, дівчата, завжди такі дурноголові. Але я швидко збагнула, що ми для нього тільки зачіпка.
Тепер замовкають обидві. Розмова начебто скінчилась.
Обидві заглибились у свої думки, а може, почали вже дрімати.
Та з пітьми ще раз долинає розгублений голос меншої:
– Але чого ж вона плаче? Він же кохає її. Я завжди думала, що бути закоханою дуже гарно.
– Я не знаю, – мрійливо каже старша, – я теж думала, що то дуже гарно.
І ще раз, тихо й жалісливо, злітає з уст сонної дівчинки:
– Бідолашна фройляйн!
А тоді в кімнаті настає тиша.
Наступного ранку вони про це більше не говорять, а все ж обидві відчувають, що думки їхні кружляють навколо того самого. Вони уникають, обминають одна одну, а проте погляди їхні мимоволі зустрічаються, коли вони обидві крадькома зиркають на гувернантку. Біля столу вони пильно стежать за кузеном Отто, що вже кілька років живе в їхньому домі, стежать, як за чужим. Вони з ним не розмовляють, але з-під опущених повік раз у раз скоса поглядають, чи не подасть він часом їхній фройляйн якогось знаку. Вони обидві стривожені й знервовані. По обіді вони не бавляться, як звичайно, а, намагаючись розгадати таємницю, роблять багато непотрібного й зайвого. Аж увечері одна з них холодно запитує другу, так, ніби їй цілком байдуже до того:
– Ти знову щось помітила?
– Ні, – відповідає їй сестра й відвертається.
Обидві наче бояться тієї розмови.
І так минає кілька днів, – дівчатка мовчки стежать, відчуваючи поряд з собою привабливу таємницю, і знемагають від підсвідомої тривоги.
Нарешті, ще за кілька днів, одна з сестер помічає під час обіду, що гувернантка подає Отто знак очима. Він у відповідь киває головою. Дівчинка тремтить від хвилювання. Попід столом вона легенько торкається руки старшої сестри. Коли та повертається до неї, молодша кидає їй палаючий погляд. Та відразу ж про все здогадується і починає й сама хвилюватись.
Тільки-но вони підводяться по обіді з-за столу, як гувернантка звертається до дівчаток:
– Ідіть до своєї кімнати й візьміться до чогось. У мене дуже болить голова, і я хочу півгодини відпочити.
Діти опускають очі і обережно торкаються одна одної руками, немов для того, щоб нічого не пропустити повз увагу. І тільки-но гувернантка зникає за дверима, менша сестра кидає старшій:
– Ось побачиш, зараз Отто піде до її кімнати.
– Звичайно! Через те вона нас і відіслала!
– Треба послухати під дверима!
– А як хтось надійде?
– Хто ж може надійти?
– Мама.
Дівчинка лякається.
– Ну, тоді…
– Знаєш що? Я слухатиму під дверима, а ти залишишся в коридорі й подаси мені знак, якщо хтось надійде. Тоді нас не впіймають.
Менша насуплюється: