А тим часом гамір межи громадою троху-потроху притихав. Потворилися громадки, в котрих живо говорено, та вже без крику. Тоті, що однако гадали, ставали разом, громадка з громадкою перестрілювалася словами, молодші навіть сипали жартами і дотинками, що збуджали голосний регіт. "Нащо нам далеко шукати за вітом,— ішла рація у одній громаді,— що нам Чапля так дуже завинив? Правда, чоловічок плохенький, податливий, ну, від порційки також хреста не положит та не відпекаєсі,— ба, та все ж бо якийсь ще людяний. І погуториш з ним, як з чоловіком, і всьо якось уже уладиш. А так виберем якого другого,— хто його знає, що за людина з нього вийде. Знаєте, громадський хліб бундюжит. Може, от ми го ту маєм за не знати якого чесного та доброго, а на війтівстві з нього вийде кат знає що! Ліпше вже лишімся при старім. Золотих гір не дістанем, та все ж бодай яко-тако піде!" У другій знов громадці старий Лялюк, сивий як лунь, а ще кремезний і плечистий дід, розговорював про давні часи. "Гем-гем! Не так то було за моїх часів! Бувало,— гем-гем,— мандатор та отамани, нагайки та казня! А нині,— гем-гем,— що за нужда! Панщину скасували, робіт, люди, що хочете! Радітся сами своїм розумом!" І довго пендичив старий на той лад, люди слухали, повитріщавши очі,— аж коли дід звів на тото, що найліпше то, як стара голова молодими орудує, і що-ді на цілі Нагуєвичі нема понад нього старшого, і що сили ще досить у нього й на трьох таких молодиків, як ось тепер виводяться, і що на розумі бог не скривдив стару голову,— то всі розреготалися, а котрийсь-таки голосно крикнув: "Еге-ге, та бо вам ся, діду, забагає печеного леду! От волите де за комин запхатися та старі кості гріти,— не десь собов темлювати. Вже-сьте своє переграли, пора молодшим зачати!" I всі лишили старого, сміючись. Лялюк озирнувся, махнув гнівно рукою, сплюнув: "Таке-то! Дурному й пам’ять дурна! До них говори,— гем-гем,— як до якихось розумних людей, а вно, як скотина!" Сказавши тото, старий Лялюк ще раз плюнув і відійшов у другу сторону.
Но чи сяк чи так, а признати треба, що більша часть громадок говорила живо і поважно о тім, кому би через тоті три літа верховодити в громаді. Багато обзивалося за Чаплею, та другі кажуть: "Ех, досить навітувався. То чоловік слабодушний, своєї баби замного слухає, нам не такого треба. От до ради, ну, то що інчого, най собі буде, але віта нам не такого треба". Тим часом Чапля, Гутак і писар розійшлися в різні боки. То ту єден пристане до громадки, прислухається бесіді, а там і своє слівце докине, що-ді "не вибирайте того-там, сей з жидом руку держит", то там другий утихомирить крик, полагодить сварню, заглаїть, а все натякає про такого війта, щоби умів добре лад у руках держати, щоби умів і розважити, і похрупостіти, як добрий отець у родині. Поволі-поволі тут і там все ставало голосніше: "Гутак! Гутак!", зачинали розговорювати о його житті і поведінці,— і щораз більше таких находилося, що його боронили і вихвалювали: "Дивіт,— кажут,— яке в нього газдівство, які порядки дома! Ну, то вже правду старі люди кажут, що хто у себе дома не вміє лад удержати, той го і в селі не утримає". А там десь другий розмахував руками та доказував, що-ді, "дивіт, у Гутака нема ні родини, ні нікого, всього двоє їх, жити є з-за чого, не полакомляться на громадське добро,— ще, де треба, то й свого наддадут!" Люди слухали, реготи і сміхи ставали щораз рідші. А Гутак собі ходить, мов і не знає, що про нього кругом казка йде. Йому ніби байдуже, хто буде війтом, а хто в раді,— коби лиш був гаразд у громаді. Лиш раз Гутак трохи обрушився. Десь у одній громадці почулися голосніші, ба, крикливі бесіди. Гутак пішов у той бік своїм важним, повільним кроком. Се п’ять чи шість чоловіків обступили Хохлачика, а той говорив, щораз дужче ся розпалюючи: "Люди добрі! Най вас бог боронит від того чоловіка! Що ви хочете? Аби вас на пузі держав, як німину на припоні? Ну, ну, виберіт си Гутака, він вас буде буками та канчуками, та штрафами вчити порядку! О, я го добре знаю! Як він мене збавив здоров’я за якісь колеса, а я ся богом вічним клену, що-м у тім чистий, як сонце праведне! Або Орина Задоріжна! Хіба не через нього вна і честь свою стратила, і вбили ї мало не на смерть ось на тім місці,— і ще їй той поганин у живі очі відпер тоту кроваву сиротинську материзнину,— одну коровицю та й прут поля! Гей, люди, люди, дайте ви си покій з Гутаком. Нічого доброго він вам не вивійтує!" Хохлачик гарячився, скакав і не бачив, як його люди уцитькували. Аж вкінці обернувся і побачив Гутака за своїми плечима, В одній хвилі прочув, що діло піде погано, і аж одебелів. А Гутак осміхався. "Нічо,— каже,— нічо, куме Хохлачику! Ту вільно кождому говорити, що на ум прийде! Нічо, говоріт здорові дальше! Я вам лиш хотів сказати, що Орину Задоріжну я сплатив з єї грунту при свідках, по праву. Ну, а з тими колесами, то вже там бог нас святий розсудит,— він усьо знає, чия правда, а чия кривда". Гутак сказав тото і відійшов. Хохлачик, бідолаха, стояв мов опарений. Він знав Гутака не віднині і дуже добре розумів, що то значить така ласкава бесіда. О, Гутак лютий на нього, то певно. І не такий він, щоби борзо забув уразу, щоби дарував її. Знав Хохлачик добре, що стань Гутак війтом, йому прийдеться перетерпіти не одну нужду, сли навіть не згибати. "От, бідна буде жінка та й тота дівчище нещаслива!" — зітхнув жалібно. А далі отямився. "Е, що, поставив-ємся раз до біди рогами, то вже ж їй заду не покажу! Що буде, то буде, в тім божа воля!" Він оглянувся довкола себе, але коло нього не було нікого. Посумнів якось,— звичайне, маркітно йому стало,— та й загубився межи людьми.
Тим часом сонічко вже геть-геть хилилося з полудня. Рідкі сиваві хмари гусли над западом, холодний вогкий вітрець зачав повівати. Панотець Атаназій, пообідавши гарненько у себе дома, убрали нову реверенду і біло-синій обойчик, взяли у руку свою сріблом ковану тростину і поволі, осторожно стали крутою стежечкою сходити долі крутим горбом, на котрого вершку красувалася резиденція, а боком на відсонні молодий, густий та добірний садок і пасіка. Немало зачудувалися наші гідні-поважні громадяни, коли побачили, що панотець, перебравшися через вигідний перелаз, просто ідуть до них. Панотець відколи настали в Нагуєвичах, ніколи й не погадали занятися якими-годі громадськими виборами. А тепер що за диво? Підійшли ід зборові, поздоровили громаду, тай так ласкаво всміхаючись, і почали: "А що, парафіяне, ви вже згодилися, кого маєте вибирати?" — "От, от, потроха!" — далося чути кілька голосів, а хтось із дальших як стій і вирвався: "Та що,— каже,— хіба виберем назад Чаплю! Кого нам гіднішого шукати?"