— Запрошуй на обід і Лісових. Он вони.
Надія пішла навпростець через кучугуру. Зупинилася поруч із Лісовими.
— Спасибі, що прийшли. Просимо на обід. Пом'янемо ще раз нашого тата.
— Аякже, пом'янемо, підемо з вами,— відповіла Тетяна Пилипівна Лісова і торкнулася Лесиного плеча, наче цим підтвердила, що говорить і від імені дочки.
Раптово пішов сніг, густий, лапатий. І стежка, прокопана вночі, і могила вкрилися ніби вибіленим на сонці полотном. А небо прихилилося, мерехтіло близько перед очима, рої сніжинок неквапно доторкалися до земного лона й зникали з очей.
Павла од Лісових відділяли кілька кроків. Лесина мати про щось розмовляла із Степанидою Кафкою: та прийшла не сама, з дітьми. Хлопчика в сірій шапці несла на руках, а трохи більшу дівчинку вела за руку. Верткий, рудої масті, схожий на лисицю песик терся між людей, принюхувався до кожного, шукав, видно, хазяїна. Побіля Лесі зупинився, почав лащитися. Леся жартома поцілила в нього сніжкою. Павло порівнявся з нею і хотів обігнати, та несподівано для себе почув:
— Не спіши. Маємо поговорити.
Повз них пройшли Ян Дзеніс із Лизаветою. Леся навмисне попрямувала на правий бік дороги, ближче до садиб. Там начебто менше людей.
— Вислухай мене уважно, Павле. Часу обмаль. Так от. Вже другого листа одержали ми. Недалеко служить.
— Знаю. Учора і ми одержали. Вірніше, Надія.
— Вона тобі дала читати, що він пише?
— Ні. З матір'ю довго шепталися вночі про Миколу...
— Угу. Отже, для тебе не буде, мабуть, новиною. Поки ми по-школярському фліртували з тобою, вони, виявляється, гав не ловили... Чуєш, Павле, про Надію і Миколу мова. У них любов.
— А в нас? Що в нас, Лесю?— запитання саме вирвалося у Павла.
— Думаю, що гра. І більше нічого. Ми почали її, як були ще дітьми. Згадав оту мою записочку і докоряєш нею? А я впевнена, що так можуть писати тільки діти.
Павло зупинився круто, наче кінь перед високим бар'єром.
— Я твою записку і зараз бережу.
— Була я ще дурочкою, коли її писала. Згадай, ти завжди сердився, що я то з тобою іду в кіно, то з Грицаєм. А інколи з Гришею Ткаченком. Хіба ж йому відмовиш! І на сцені разом грали. І донині листуємося. Що ж тут такого? Ти краще Миколиного листа почитай. Мені адресовано. А може, й тобі. Ультиматум нам обом. Для нього не мають ніякого значення ті наші освідчення — дитячі, наївні.
— Який ще ультиматум?
— А такий. Своїми словами переказати не зумію. Ось бери листа, прочитаєш на дозвіллі. Можеш його спалити. Заодно і ту записочку мою. Чуєш, Павле?
Вже перед самою хвірткою віддала Павлові листа. Утнув щось таке Микола, скориставшись правом старшого в сім'ї. А він, Павло, хіба молодший за Надю?
Тоскно і гірко на душі.
"Леся знищила мене. За віщо? Не такий сміливий, як брат Микола? А сама вона хіба така, як Надія?"
Пізно вночі читав листа Павло. Не докоряв, не погрожував, але категорично заявляв Микола, що обіцяють йому короткочасну відпустку додому з тим, щоб узяти шлюб з нареченою Надією. Осмілів Микола, характер показує. І Леся листа, бач, віддала Павлові. І з того, що говорила і як говорила, можна зрозуміти, що не зовсім байдужа до Павла. А може, іншим керувалася. Не сподобалося, що Микола ані трішки про неї не думає, тільки про себе. Самолюбство заговорило? Хотіла бачити Павла сильнішим за Миколу? Щоб він боровся за себе і леї. А чому ж тоді все називала "дитячою грою"? Совісно було Павлові й за Надію.
Випроводжаючи Павла на фабрику, мати порадила йому залишатися на кіч у гуртожитку. Зима, морози. У вагонах простудитися неважко. Ідеш — упрієш, а зупинився — от тобі й простуда. Нині ж, кажуть, градусів двадцять з хвостиком. Кожух одягати не хоче — кавалер! Батьків кожух перейшов до сина. Не новий, звичайно, але ще не латаний. Тільки довелося рукава відкотити. Батько менший на зріст був.
От і Варвара Миколаївна пише, що, коли дізналася про сімейне горе Чепелів, хворіла три дні. "Син хотів і мене з собою у вашу Гуляйгору повезти, як ото побувала з ним у Дунаївцях. Щось не дало йому тоді здійснити намір, а тепер жалкуємо".
У листі Улановська зверталася більше до Павла, з сім'єю Івана Михайловича, мовляв, знайома тільки заочно. Сповіщала і прo сина, довгенько гостювала у нього, а сказати по правді, то бачила мало. Служба командирська важка. Встає, ледве розвидниться. Ну, нехай там молоді марширують, а чого йому? За вікном квартири — учбовий плац, все чисто їй видно: і як бігають, і як стрибають, і як на турніку крутяться. Аж трохи дивно їй, що полковнику доводиться те саме робити. Виїжджають кудись машини з червоноармійцями, а він чомусь верхи на коні. Писала, що в клубі фільм "Чапаєв" демонстрували. Сподобався. А далі про гречку. "Казали — гречки мало сіють у колгоспах, а де ж вона береться? З Америки возять? Гречана та пшоняна каша і в солдатській, і в командирській їдальні. Людей багато, і на всіх вистачає. Тебе, Павлушо, ще не призивають? Ну, погуляй, погуляй. Син передає уклін тобі й матері... До речі, які оцінки заробив на курсах?"
А що писати? Екзаменів у Павла не буває, тільки співбесіди. Викладач ставить питання, хто хоче, той і відповідає. Товариші приєднуються, допомагають, кожен по кілька слів підкине. Ніякого школярства. Що знаєш — кажи, чого не знаєш — питай і запам'ятовуй. Більше заглядай у підручник, в допоміжну літературу. Здавалося б, прості істини. Відвідувачі курсів — не діти, свідомі громадяни, робочий клас. Навчання після восьмигодинного трудового дня — нелегка штука.
Викладач радить завтра прийти з грішми, будуть підручники.
І цей день на курсах схожий на попередній. Лекції зовсім короткі — вся надія на самопідготовку, на підручник, "П'ять років тому,— каже викладач,— я був електромонтером, таким слухачем, як ви, зрозуміло? Боятися нічого. Наука дається тому добре, хто її гризе. Чули ж: "Гризіть молодими зубами граніт науки".
З навчанням у Павла справи задовільні. От тільки прогулів набралося чимало. І ті дні йому зарахували у прогули, коли їздили в Москву. Поскаржився навіть Розі Тюриній. Не від нього, мовляв, залежало — їхати чи не їхати.
— Так, розумію тебе,— замислилася Тюрина.—Начебто причина цілком об'єктивна. Якщо відстаєш, сховатися за нею можна...