Павло видобув з кишені кілька монет.
— Візьми, Надіє. Розплачуйся своїми.
Дочекався Наталки.
— Не знайшла твоєї Лесі. Мати каже, що не знає де.
Павло махнув рукою.
— То, може, удвох?
— Щось розхотілося. Нецікавий, кажуть, фільм,
"Сім п'ятниць на тиждень". Дивився на неї — посмутнілу, незрозумілу.
— Ну, нехай я в дурнях. А ти чого згедзилася?
— Кажу — розхотілося. Нехай собі та Мері цілується.
— Як знаєш.
Сельбуд не в центрі села, а на пагорбі проти школи, їх розділяє ярок, по дну якого проляга наїжджена дорога. Дерев'яні сходи ведуть у старий сад, і в ньому стоїть сельбуд — цегляний будинок. Мабуть, раніше було кілька кімнат, однак простінки розібрано, збудовано сцену. В іншому кінці залу — кінобудка. До початку сеансу ціла година, а перші ряди вже зайняті підлітками, дітьми. Гамірно, голоси збуджені, жваво обговорюється фільм.
Біля сельбуду ні Лесі, ні бухгалтера. Не видно нікого й біля каси. Хлопчаки заглядають у кінобудку, готові виконати будь-який наказ механіка. Зовсім недавно, здається, серед них був і Павло. У кіномеханіка Мешкова цікава звичка — все пояснювати самому собі вголос: "Беремо мінусовий дріт і включаємо сюди, беремо плюсовий... Тепер перевіримо динамо". Так його вчили, певно, на курсах, і він строго дотримується цього порядку. Приохочував до своєї професії і Павла.
Чепель спустився в сад. Уже смерклося, хто там сидить на лавочках попід деревами, здаля не розпізнаєш. На ближній — самі курці. Блискотять вогники цигарок. Далі притихла якась парочка. Ще далі — знову двоє. Павло попрямував у глиб саду — до альтанки.
Зататакав моторчик, спалахнули лампочки: на сходах, за вікнами сельбуду. Павло зупинився поблизу альтанки і завмер. Краш;е б не світили... Він побачив Лесю і Сурженка. На колінах у бухгалтера і зараз лежить шкіряний нерозлучний портфель.
Леся зробила такий рух рукою, неначе хотіла закрити лице.
Побачила вона, звичайно, що хтось наблизився, але хто — навряд чи впізнала.
"Брехав. Усе брехав Микола про сварку між Лесею і батьком. Запевняв, що Сурженко Лесі не потрібний. А в них, бач, повна згода, — аж ціпенів Павло. І згадавши, як швидко повернулася Наталка нині з хутора, він аж тепер подумав, що вони, може, бачилися з Лесею. Тож поведінка Наталки зрозуміла,— Гуляй собі хоч до ранку".
Ні, Павло не обізветься. Не принизиться, не підглядатиме, хоч ниє в нього серце і сверблять кулаки, А Наталка теж хороша. Не сказала йому правди. Попередила б. Так ні... Кому ж вірити? І Микола Лісовий, і Наталка невідомо заради чого приховують від нього те, про що вже знає, мабуть, усе село.
На другий день Павло працював мов не своїми руками. Був і не дуже обережний, бо, ремонтуючи у ткацькому цеху пристрій для регулювання нитки, зопалу крутнув ключем так, що рука зірвалася, — до крові збив кісточки на пальцях. Довелося йти в медпункт.
Блідий, з перев'язаною правицею сидів Павло в буфеті. Аж тут — і Наталка.
— Як же це ти, Павлусю? Хіба можна бути таким необережним? — співчутливо дивилася на забинтовану руку. І мало не плакала. — Хіба можна?..
— Можна, як бачиш! — відповів грубо.
Наталка ще хотіла запитати про щось, але стрималася. І все ж, зітхнувши, поцікавилася:
— Будеш тепер на бюлетені?
— Іди собі, Наталко. Дай спокій. — Йому хотілося чомусь полаятися з нею. Однак угамував себе.— Ага, я й забув: за мною — борг. Скільки я винен тобі? Карбованець? Два?
— Не розумію. Про який борг ти говориш?
— Ну, прала ж мені сорочку, прасувала...
— Ти що, здурів? — ображено стисла губи, подивилася на Павла. А він, бачачи, як уплинули на дівчину його слова, з безглуздою впертістю повторив:
— Скільки, питаюся, винен? — І поліз у кишеню по гроші.
Здавалося, ще трохи — і Наталка на його зухвалість відповість теж зухвалістю. Але їх очі зустрілися. І дівчина ніби схаменулася. Слів, що готові були зірватися з її уст, так і не вимовила. На мить завагалася. Потім, нахиливши голову, пішла помалу з буфету.
І він одразу охолов. Знав, що зганяє на ній злість, більше ні на кому. Але не жалів Наталку, а тільки дивувався її витримці.
Від роботи Павла увільнили на два дні. Нехай гоїться рука. Але Юхим Рогов — за штатом він був інструктором фабзавучу — перестрів його біля медпункту.
— Постраждав, кажеш? З ким не буває. Але ж за тобою боржок. Не забув, що мусиш здавати норму ГПО? Стометрівку зможеш пробігти?
— Оце зараз?
— А що? Стадіон — поруч: на заводі "Здоров'я трудящим". Здаси, потім — на всі чотири.
Павло поворушив пальцями,
— Болять?..— зрозумів його Рогов.— Головне — ноги цілі. Стометрівка — це ж суща дрібниця. Ходімо, браток, усе буде гаразд. — Юхим нахилився, ляснув Павла долонею по нозі.— Ого, уроджений спринтер! Словом, на тренування за мною — кроком руш!
"Де ти взявся на мою голову?" — Павло плентався неохоче позаду. До них по дорозі приєдналося кілька хлопців і дівчат у спортивній формі.
Виробничі приміщення сусіднього заводу виглядали дуже скромно: одноповерхові, схожі на пакгаузи, будівлі без будь-яких ознак механізованого обладнання всередині, без високих труб, електротрансформаторів. Заводський двір відгороджений низеньким парканом, за ним — стадіон. Займав таку приблизно площу, як і той пустир, де Павло "здобував" "Ворошиловського стрільця".
Дівчата і хлопці переодягалися, міняли взуття. Тільки Павло в своїй звичайній одежі. Юхим хотів його виручити, запропонував свої спортсменки, але на Павлову ногу вони не налізли.
— У древній Греції бігали босими, — заспокоїв Павла Рогов. — Ось ця дівчина буде сьогодні твоїм тренером. Тоня Кіцелло.
"Ну й прізвище!"
Невелика на зріст, уся ніби виточена, на місці не встоїть, крутиться туди-сюди пританцьовуючи.
— Чого це тобі припекло з хворою рукою бігати? — поцікавилася.
— Готуюся до велопробігу. А часу мало.
— Добро! На серце не скаржишся? — Тон у дівчини занадто офіційний, видно, звикла до своєї ролі.
— Серце в порядку, — відповів Павло чітко, немов рекрут.— До лікарів не звертався поки що.
— Добро! Почнемо із стометрівки. Це, до речі, моя дистанція. Я зараз побіжу, а ти не лови гав. Придивляйся, як треба тримати руки, голову. Звичайно, у кожного спортсмена виробляється свій стиль, але є якісь спільні правила, вимоги. На стометрівці треба миттю одриватися од землі, летіти. Скомандуєш мені: "Приготуйсь! Старт!" Я побіжу. Потім візьмемо в Юхима секундомір.