Авт. щиро признається, що і його все це дуже розхвилювало і він насилу стримав дві-три сльозини, коли сідав за кермо свого автомобіля. Щоб не розчулитись надміру, він поїхав простісінько до Богакова й застав його досить бадьорого: росіянин сидів на веранді зі скляним дахом, у кріслі-колясці, вкутаний у пледи, й замислено дивився через ціле селище дачок на перехрестя двох залізничних колій, між які втиснулись піщаний кар'єр, теплиці й склад брухту. А поміж тим усім — зовсім несподівано тенісний корт; на блякло-червонястій землі ще не просохлі калюжі, і "старфайтери" в небі, й гудіння автомобілів з об'їзного шосе, і дітлахи, що ганяють порожні молочні бляшанки на доріжках між дачними садочками. Богаков, теж у сентиментальному настрої, без своєї курильної "шибенички", сам-один на веранді, відмовився від запропонованої сигарети й ухопив авт. за руку, ніби хотів помацати йому, авт., пульс.
"У мене ж там залишилися дружина й син, тепер йому стільки років, як вам, якщо він досі живий, а не наклав десь головою, що дуже й дуже можливо. Моєму Лаврикові в сорок четвертому році було вже дев'ятнадцять, і його, напевне, взяли до армії, а може, й ще куди... Мені часом хочеться вернутись додому й умерти там — байдуже де... Чи жива ж то ще моя Лариса? Я її зраджував з іншими жінками, де тільки траплялась нагода, вже з лютого сорок п'ятого року, коли ото нас повезли на Ерфт копати окопи. Тоді я вперше за чотири роки допався до жінки — потемки, в якійсь клуні, де ми всі лежали впереміш: росіяни й німці, солдати, полонені, жінки — і я навіть не знаю, молода вона була чи стара... вона й не опиралась мені, тільки потім трохи поплакала, бо ми, либонь, обоє не звикли зраджувати, якщо це можна назвати зрадою — в тій темряві, в тому божевільному безладі, коли вже ніхто не знав, де він, хто він і чий він... ми лежали на соломі й на буряках у клуні, в такому багатому, куркульському селі, Гросбюлесгайм називалося, і обоє плакали, їй-богу, я теж. Адже ми просто знехоча обіймались в тій темряві, страху та грязюці, і вона, мабуть, вважала мене за німця або американця, бо між нами валялось і кілька напівза-мерзлих молодих американців, поранених — їх мали допровадити до якогось госпіталю чи збірного пункту, але їхній конвоїр дезертирував, і вони лежали собі в клуні та одно лаялися: "fucking war" та
Англійська лайка: *сяка-перетака війна", ссякі-перетакі генерали", "сякий-ііеретакий Гюртгенський ліс, щоб він запався".
що зносила сім пар залізних черевиків і сім костурів — ви ж, мабуть, знаєте цю казку? Темрява, глина на ногах, буряки, і щока тієї жінки, і її коси, і сльози... ну, і її... тіло. Марія, чи Паула, чи Катаріна... сподіваюся, що їй ніколи й на думку не спало розповісти про те, що між нами було, чоловікові чи, скажімо, священикові на сповіді. Підсуньтеся ближче, синку, дайте мені вашу руку — так гарно відчувати, як б'ється пульс у людини! Наш огіркоїд зі скорботним ленінградцем пішли вдвох у кіно. На радянський фільм про Курську дугу. Нехай подивляться. Я, синку, попав у полон ще в серпні сорок першого, в одному препаскудному оточенні, під Кіровоградом. Принаймні тоді місто ще називалося так, бог його знає, як воно тепер називається, коли вже стало відомо, що вони зробили з тим Кіровим,— о, то був золотий чоловік, та що ж, нема вже його. Не дуже годяще діло це було, синку,— ваш німецький полон. Три дні, чотири дні гнали нас через села, через поля, і ми божеволіли від спраги — коли де побачимо криницю чи потічок, то тільки губи сухі облизували, а про їжу вже й не думали... тоді загнали нас п'ять тисяч у якусь колгоспну обору, просто неба, а пити все не дають. І коли мирне населення, наші люди, хотіли щось піднести нам їсти або пити, їх не підпускали, стріляли, і з нас коли хто побіжить назустріч тим людям, теж тр-р-р з кулемета, синку, й капець. Одна жінка підіслала до нас маленьку доньку, років п'яти, з глечиком молока й хлібом, таке втішне дівчатко — певне, думала, що такій малій дитині, з глечиком та хлібиною в руках, нічого не зроблять, а вони тр-р-р з кулемета, і дівчинка впала, і хліб, і глечик додолу покотились, і молоко з кров'ю змішалося. Так нас гнали з Тернівки до Умані, з Умані до Івангорода, з Івангорода до Гайсина, звідти прийшли до Вінниці, потім на шостий день до Жмеринки, й далі до Раковця, це під Проскуровом, і тільки двічі на день баланда: просто поставлять казани серед стовпища в двадцять чи й тридцять тисяч душ, і всі кидаємося до казанів, черпаємо з них жменями й хлепчемо, як собаки, коли перепаде що,— а інколи напівсирі буряки, капуста чи картопля, і як з'їси, то зразу за живіт ухопить, і падали люди при дорозі й здихали. Там нас держали аж до березня сорок другого року, і вмирало часом по вісімсот-дев'ятсот душ на день, і глум, і побої, побої й глум, а то просто почнуть стріляти просто в натовп... Ну, не мали вони чим нас годувати, то чом не підпускали мирних жителів, коли щось нам приносили? Потім я працював у Кенігсберзі в Крупла, на заводі, де робили гусениці для танків,— денна зміна дванадцять годин, нічна одинадцять, а спали в убиральнях, і той мав велике щастя, хто знайшов для себе собачу будку, бо в ній хоч і тісно, зате ти сам. Найгірше було, коли захворієш або заробиш наліпку ледаря, бо ледарів передавали есесівцям, а хто захворіє та не може працювати, того відсилали до центрального госпіталю, а ті центральні госпіталі були просто замасковані під лікарню табори смерті, страшенно переповнені, брудні, і пайка там була двісті п'ятдесят грамів ерзац-хліба на день та два літри баланди; той ерзац-хліб був спечений майже з самого ерзац-борошна, а ерзац-борошно — то просто солом'яна січка, не дуже дрібна, та ще деревна маса. Полова, остюки, січка тільки ятрили кишки, і то було не харчування, а систематичне голодування, а до того лс весь час побої та глум, весь час кийок над головою. Згодам, видно, шкода стало й січки, почали сипати в хліб тирсу, до двох третин, а баланду варили з гнилої картоплі та всяких кухонних покидьків, а за присмаку щурячий послід,— і там до сотні душ за день помирало. Вирватися звідти було майже неможливо, це треба було великого щастя, і я, мабуть, виявився таким щасливцем: я просто вирішив не їсти тієї погані, хоч буду голодний, але принаймні не хворий — і відразу помітив, що то не їжа, а отрута: краще вже дванадцять годин на день складати у пана Круппа гусениці. Тепер ти розумієш, яке то було щастя — попасти в команду, що прибирає трупи та руйновища в місті, і чому Борис нам здавався казковим принцем, що має кінець кінцем посісти трон. Адже він дістав змогу плести вінки у квітникарстві, хоч ніколи не вчився тієї роботи, і його щоранку забирав, а ввечері приводив окремий конвоїр, його не лупцювали, а часом йому й шматок який перепадав, і до всього він — хоча того, "крім мене, не знав ніхто — мав кохану! Чом не принц? Ну, й ми були хоч і не зовсім принци, та все ж таки щасливці. Хоч нас і не вважали гідними братись руками за німецькі трупи та відносити їх, але вантажити лопатами биту цеглу на автомашини, лагодити залізничні колії тощо нам дозволялося, а коли ми розбирали руїни, то часом неминуче траплялося, що російська рука чи то лопата в російській руці наткнеться на труп, і тоді неодмінно бувала передишка, незаслужене щастя,— поки віднесуть той труп, що для нього Борис десь там плів вінок та вибирав стрічку з написом. А інколи знаходили в руїнах розбиті кухонні шафки чи буфети, де зоставалося щось годяще, і бували такі щасливі випадки, що варта не бачить, як ти щось їстівне знайдеш, і навіть дні вже зовсім триповерхового щастя: і знайдеш щось, і варта не побачить, і не обшукають. Бо коли хто на тому попадався, то було погане діло: знайдене в руїнах не дозволялося брати навіть німцям, а вже коли росіянин щось візьме, то йому було те, що Гаврилові Йосиповичу та Олексієві Івановичу: їх передали есесівцям, а там тр-р-р — і каюк. Найкраще було, коли що знайдеш, зжерти його відразу, але знов же доводилось жувати обережно, бо хоч їсти на роботі й не забороняли — власне, й забороняти не було чого,— але де ж міг наш братчик взагалі добути їжу? Якщо жує, значить украв, не інакше. Нам іще дуже пощастило з майором, комендантом базового табору: як йому подавали рапорт на котрого з нас, то він тільки в карцер, садовив, а есесівцям передавав лиш тоді, коли фельдфебель наполягав на тому, і завжди той майор чесно домагався, щоб ми свою пайку одержували всю. Я одного разу сам, поки мене обшукували на воротях, чув, як він по телефону сперечався з якимсь начальством, чи нашу роботу можна назвати важливою: бо на важливій роботі ми одержували по триста двадцять грамів хліба, двадцять два грами м'яса, вісімнадцять з половиною грамів жиру і тридцять два грами цукру на день, а на неважливій — тільки двісті двадцять п'ять грамів хліба, по п'ятнадцять грамів м'яса та жиру і двадцять один грам цукру,— то він хіба ж так сперечався з кимсь там у Берліні чи Дюссельдорфі, щоб нашу роботу визнали важливою; а це, любий мій, усе ж таки означало майже на сто грамів хліба, три з половиною грами жиру, сім грамів м'яса й одинадцять грамів цукру більше. О, завзятий він був чоловік, той майор, хоч мав на одну руку, одну ногу й одне око менше, ніж людині належиться за повним комплектом. Я стою, мене обшукують, а він кричить, а він кричить у телефон! А згодом він навіть життя нам урятував— тим дванадцятьом, що зостались у таборі. Тридцятеро вже втекли — під час великих нальотів, поховались у руйновищах або вирушили на захід, назустріч американцям, під проводом нашого невтомного Віктора Генріховича, і більше ми про них не чули. А ми, в тому числі й Борис, що й далі день у день бадьоро ходив собі під конвоєм у своє квітникарство, одного ранку прокинулись і виявили, що вся наша варта одностайно, зімкнутими лавами дезертирувала: жодного вартового, вартівня навстіж, ворота навстіж, тільки колючий дріт ще на своєму місці—а краєвид там у нас був точнісінько як оце з веранди: залізничні колії, садочки, дачки, піщаний кар'єр, склад брухту. Отак опинились ми на волі й відчули себе, скажу тобг по правді, ні в сих ні в тих. Що нам робити з тією волею й куди нам податись на тій волі?