Груповий портрет з дамою

Сторінка 29 з 108

Генріх Белль

Лені знов почала свої вправи на піаніно, завзято, з якимось "новим, упертим виразом на обличчі" (Гойзер-старший), і згадуваний уже Шіртенштайн, що, задумливо стоячи біля вікна, слухав її "не те щоб зовсім байдуже, але не вельми зацікавлено" (все за його власними словами), раптом стрепенувся: "такої дивовижної інтерпретації я ще зроду не чув. Зненацька в тій грі з'явилася міць, уже майже холодна міць, щось цілком невідоме для мене. З вашого дозволу я, старий чоловік, що критикував на своєму віку стількох музикантів, скажу одну річ, яка, може, навіть здивує вас: я слухав Шуберта по-новому, ніби вперше, і той, хто його грав — я б не міг вам сказати, чи то був чоловік, чи жінка,— не тільки чогось навчився, але й щось збагнув; а дуже рідко буває, щоб нефахівець щось збагнув. То була не проста гра, там... там творили музику, і відтоді я почав ловити себе на тому, що стою біля вікна й чекаю на неї, здебільшого ввечері між шостою і восьмою. Та скоро мене взяли в армію, і я довго не був удома, довго... А як вернувся п'ятдесят другого року, в моєму помешканні жили інші люди... Так, одинадцять років мене не було... Полон у росіян... Хоч мені було непогано... Я бренькав на піаніно, звичайно, далеко не те, що міг би грати... Танцювальну музику, модні пісеньки... всякий непотріб. Уявляєте собі, що це означає, коли "грізний музичний критик" десь шість разів на день грає "Лілі Марлен"?.. Аж через чотири роки після свого повернення, вже п'ятдесят шостого, я нарешті знову вселився в своє давнє помешкання — люблю ці дерева на подвір'ї і ці високі стелі... І знаєте, що я почув і зразу впізнав після п'ятнадцятирічної перерви? Модерато з сонати ля мінор і алегретто з сонати соль мажор. Я враз насторожився: такого прозорого, сильного і глибокого виконання цих речей мені ще ніколи не* доводилось чути, навіть сорок першого року. То був просто світовий рівень".

IV

Над тим, що піде далі, можна б поставити заголовок: "Лені вчинила дурницю", "Лені збочила зі стежки чесноти" — або: "Що це скоїлося з Лені?"

На банкет, улаштований фірмою в середині червня 1941 року, Груйтен запросив і "всіх призваних до армії працівників фірми, що перебувають у відпустці на батьківщині". Ніхто й подумати не міг, та, власне, цього і з запрошення ніяк не можна було вичитати" (Гойзер-старший), "що комусь спаде на думку, ніби колишні працівники фірми теж можуть уважати себе запрошеними: а вже його то й "колишнім працівником" важко було назвати, бо він працював у нас як доброволець лише півтора місяця, ще в тридцять шостому році; ні, за учня стати він не бажав, де ж пак, така назва здавалась йому занадто "примітивною", йому треба було зразу називатися "добровольцем", а вчитись він не хотів, він тільки нас хотів навчити, як слід будувати,— от ми його й витурили, а незабаром його призвали до армії; він, власне, був хлопець непоганий, тільки схиблений трохи, не по-доброму схиблений, як отой Ергард, скажімо, а по-лихому — з нахилом до гігантизму, і нам те зовсім не подобалося; він носився з ідеєю відмовитись від бетону й "наново відкрити велич каменю"—правда, якоюсь мірою він, може, й мав слушність, але сам він не міг нам ні на що придатись, насамперед тому, що не хотів і не вмів узяти камінь у руку. Та я, хай йому чорт, трохи не шістдесят років прослужив на будівництві, навіть на той час майже сорок, то вже трохи тямив, що воно таке—"велич каменю"; я перебачив сотні мулярів і мулярських учнів, як вони з каменем справують-ся — варт би й вам коли подивитись, як справжній муляр береться за камінь! А в нього не було ніякого хисту до каменю, просто руки не туди стояли, він був хвалько, та й годі. Не лихий, ні, тільки заносився дуже високо, і ми навіть знали, звідки це в нього".

Ще одна непередбачена й прикра деталь: Лені не хотіла й слухати про той банкет. У неї пропала вся охота до танців, вона зробилась "дуже поважною, дуже тихою дівчиною, здружилася з матір'ю, навчилась від неї французької мови і трохи англійської й просто-таки не відходила від піаніно" (ван Дорн). А крім того, вона "знала як облуплених усіх службовців фірми в нашому місті, і серед них не було жодного, хто міг би знов розбудити в ній охоту до танців" (Лотта Г.). Отож Лені тільки з обов'язку, на батькове й материне прохання взяла участь у тому банкеті.

Хоч Алоїз Пфайфер, якому Гойзер дав таку нищівну характеристику, грає в нашій історії лиш епізодичну роль, тут, на жаль, доведеться сказати кілька слів про нього та про його рідню, його оточення. Батько А., Вільгельм Пфайфер, був "шкільний і фронтовий товариш" старшого Груйтена, вони народились і виросли в одному селі й до Груйтенового одруження трохи приятелювали, але те приятельство урвалось, коли Вільгельм Пф. "так уже остобісів Губертові, що той не міг більше його бачити" (Гойзер). Річ у тому, що вони обидва під час першої світової війни брали участь в одному бою (на річці Ліс, як з'ясовано), і після повернення з війни Пфайфер, тоді двадцятирічний, "з доброго дива почав (Гойзер, і все подальше теж) волочити праву ногу, немов паралізовану. Власне, я не маю нічого проти, коли хто циганить пенсію, але ж він міри не знав, говорив не більш і не менш як про "невеличкий осколочок гранати, з мачинку завбільшки", що нібито влучив його "у вирішальне місце"; і вперта ж тварюка була, три роки підряд тягав свою ногу від лікаря до лікаря, з інстанції до інстанції, аж поки врешті дали йому пенсію, та ще й учитись послали — на вчителя. Ну що ж, хай і так. Кому це хочеться дурно клепати на людину; може, він і справді був... ой, що це я кажу... може, він і справді каліка, але ж того осколочка в його нозі так ніхто й не знайшов. Звісно, це ще не доводить, що його не існувало, та й могло бути, що річ зовсім не в осколочку, і пенсію йому кінець кінцем дали, і на вчителя він вивчився й так далі, але ось що чудне: Губерта за печінки брало, щойно покажеться Пфайфер, тягнучи ту свою ногу, а йому буцім ставало дедалі гірше, часом він закидав і про ампутацію, і справді нога в нього, либонь, потім трохи здерев'яніла,— але того осколочка "з мачинку завбільшки" так ніхто й ніколи не знайшов, не побачив навіть під найдосконалішим рентгеном, ніхто й ніколи. А тому Губерт якось і спитав його: "А звідки ти, власне, знаєш, що той осколочок завбільшки з мачинку, коли його ще ніхто ні разу не бачив?" Аргумент був, мушу сказати, убивчий — і Пфайфер тоді страшенно образився. Потім він із тієї мачинки зробив цілу життєву філософію, і школярі в Лісемі-ху тільки й чули, що про осколочок та про "річку Ліс", і так тривало десять, п'ятнадцять, двадцять років, а тоді Губерт знову сказав дуже дотепну річ — адже до нас доходили вісті про нього, бо ми всі з одного села й маємо там чимало родичів... отож Губерт і сказав: "Навіть як у нього справді там є осколочок, однаково я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив: тягає та й тягає її, а тим часом ні про який бій і говорити не варт, я ж бо там був і знаю — ми йшли в третьому чи в четвертому ешелоні й навіть не дійшли до самого бою; з гармат, звісно, там стріляли, і все інше, одначе... що війна — паскудство, це ми всі знаємо, але щоб аж так страшно було там, як він розписує, то таки ні, та й тривало все те для нас тільки півтори доби, і хіба годиться коштом цього цілий вік жити?" Отож (тут Гойзер зітхнув), отож Вільгельмів син, Алоїз, і приперся на той банкет".