Якщо глянемо на фотографії покійного Губерта Груйтена _дитячих знімків ми не брали до уваги, першу пильно
роздивилися групову фотографію випускників школи,— то побачимо, що 1913 року це був високий, стрункий хлопець, білявий, темноокий, довгоносий, у ньому видно щось "рішуче", і стоїть він не в такій неприродній позі, як його шкільні товариші, що скидаються на солдатів-новобранців; зразу спадає на думку одностайне пророцтво вчителя, священика й родичів, що дійшло до нас тільки в усній формі, вже майже як легенда: "З нього щось вийде". Що? На дальшій фотографії, 1917 року, бачимо його вісімнадцятирічним, щойно спеченим муляром. З цього знімка вже можна зробити висновок, що дане йому пізніше означення "задуманий" має своє психологічне підтвердження. Зразу видно, що Г.— поважний хлопець; легко помітити, що він лагідної вдачі, але ще дужче впадає в око рішучість і сила волі — риси, які лише на перший погляд суперечать його лагідності. Оскільки він усюди сфотографований анфас — аж до останнього знімка, який 1949 року зробив поганеньким апаратом дівер Лені, вже згадуваний Генріх Пфайфер,— то за тими фотографіями не можна визначити співвідношення між довжиною його носа й решти обличчя; навіть славнозвісний портретист, що 1941 року намалював із нього натуралістичний портрет (олійний, на полотні, досить непоганий, хоч трохи й плаский,— авт. знайшов його в одній приватній колекції дуже несимпатичних людей і зміг оглянути тільки поверхово), не скористався нагодою показати Груйтена хоч би впівоберта; напрошується одне припущення: Груйтен, мабуть,— якщо скинути з нього новомодне ганчір'я,— мав такий вигляд, наче зійшов з якоїсь картини Єроніма Босха.
Якщо на постільні таємниці Марія тільки натякає, то про кухонні говорить відверто. "Вона не любила гострих присмак, а він, навпаки, їв усе гостре,— це вже клопіт, бо мені майже все доводилось готувати в двох одмінах: для неї без присмак, а для нього з присмаками. Дійшло до того, що він пізніше сам за столом додавав собі солі, перцю тощо; ще як він був малий, у селі всі знали, що для нього більші ласощі квашений огірок, ніж шматок торта".
Наступна варта уваги фотографія — з шлюбної подорожі до Люцерна. Можна твердо сказати: пані Груйтен, у дів. Баркель,— чарівна жінка: ніжна, тендітна, лагідна й елегантна; відчувається (ніхто з людей, що знали її, навіть Марія, не можуть цього заперечити), що вона вчилася грати Шумана й Шопена, вільно розмовляє французькою мовою, вміє плести, вишивати і т. д. І — треба додати — відчувається ще одне: з неї, либонь, вийшла б інтелектуалка; звичайно, пані Груйтен, як її й навчено, ніколи навіть не "торкалася" Золя, і можна собі уявити, як вона, мабуть, вжахнулась, коли через вісім років її дочка Лені спитала в неї про своє травлення. Певне, для неї "Золя" й "нечистоти" були майже тотожними поняттями. Лікарки з неї, мабуть, не вийшло б, але їй напевне не важко було б захистити дисертацію з історії мистецтва. Треба бути справедливим: якби їй створили відповідні умови, дали не таку елегійну, а більше аналітичну освіту, вклали в неї менше сентиментальності, а більше душі (коли вже без цього не можна обійтися), й не прищепили тієї церемонності, яку вона винесла з пансіону, то, може, з неї все-таки вийшла б добра лікарка. Певне одне — якби навіть їй потрапили до рук такі фривольні автори, як Пруст і Джойс, вона швидше б стала шанувальницею першого, ніж другого; все ж таки вона читала Енріку фон Гандель-Мацет-ті1, Марію фон Ебнер-Ешенбах2, зачитувалася тим католицьким ілюстрованим тижневиком, який за цей час став букіністичною рідкістю, а тоді був наймодернішим серед модерних видань цього типу, а надто в порівнянні з "Громадським голосом" за 1914—20 роки, який вона також читала. А як ще додати, що на свій шістнадцятий день народження вона дістала від батьків у подарунок передплату на часопис "Ірландське нагір'я", то буде видно, що їй не бракувало не тільки прогресивної, а навіть найпрогресивнішої літератури. Можливо, через те "Ірландське нагір'я" вона була дуже добре обізнана з минулим і сучасним Ірландії, знала такі імена, як
1 Гандель-Мацетті Енріка фон (1871 —1955) — австрійська письменниця. Головна тема її численних історичних романів та оповідань — протиставлення католицизму протестантетвові.
2 Ебнер-Ешенбах Марія фон (1830—1916) — австрійська письменниця.
Пірс1, Коннелі2, навіть такі, як Честертон; її сестра, сімдесятип'ятирічна Ірена Швайгерт, у дів. Баркель, яка в привілейованому притулку для старих у товаристві ніжноголосих папуг "спокійно чекає смерті" (її власні слова), засвідчує, що мати Лені молодою дівчиною "належала до перших, якщо не найперших читачок німецьких перекладів Вільяма Батлера їтса — я знаю це, бо сама подарувала їй том прози їтса, що з'явився друком 1912 року, і, звичайно, Честертона". Ми аж ніяк не наміряємося ставити комусь у заслугу його літературну освіту чи дорікати комусь браком такої освіти,— ми тільки хочемо висвітлити тло картини, на якому 1927 року вже з'явилися трагічні тіні. Одне в нас не викличе сумніву, коли ми глянемо на цю фотографію з шлюбної подорожі 1919 року: не знаємо, що б могло вийти з матері Лені, але напевне на куртизанка; вона справляє враження жінки, для якої почуття не мають великої ваги, і вже аж ніяк не має ваги секс, зате для нього секс важить багато; дуже ймовірно, що ця пара — в тому, що вони кохали одне одного, не доводиться сумніватися,— вступила в подружні стосунки без будь-якого еротичного досвіду, і можливо, що перші ночі Груйтен був не те що брутальний, але трохи нетерплячий.
Що ж до його знайомства з книжками, то авт. ніяк не може покластися на твердження одного живого ще його конкурента, якого звуть "велетнем будівельної промисловості"; він сказав буквально таке: "Груйтен і книжки? Гросбух — ото, мабуть, була єдина книжка, якою він цікавився". Ні, можна довести, що Губерт Груйтен читав книжки, але справді мало: тільки фахову літературу, коли вчився на інженера, та ще популярну біографію Наполеона, а крім того, як кажуть майже тими самими словами Марія і Гойзер, "йому вистачало газети, а пізніше радіо".