— Буде гроза, — зауважив Ізмаїл Іванович.
— То добре! Хай гримить! Підемо назустріч грозі! — не вгавала співачка, — Хай віють вітри нескінченної пісні!
— Я, як романтик, не відстану від вас! — погодився Ізмаїл Іванович.
— А ви, Іване Петровичу? — Таня пригорнулася до нього.
— Я давно звик мандрувати разом із своїм Енеєм, незважаючи на бурі й грози! — мовив Іван Петрович. — Таня пригорнулася ще міцніше... — Ти принесла тиху радість, щоб незаповнене щастям серце проспівало лебедину пісню...
Вихрясті невблаганні хмари неслися в шаленому танку, за ними обзивалися і наростали громовиці. Тоді здавалося, ніби виринали з морської хвилі човни з ватагою завзятого, нескоримого Енея. Потім ховала в собі все темрява. Блискавка роздирала її, пускаючи на землю сині стріли. Хотілося, щоб ще й ще блискавка осявала небо, рідних мандрівників, щоб вони ще повернулися з далеких доріг, зазнаючи нових пригод, і щоб ще раз їхній ватажок спустився у пекло й повернувся загартований та мудрий.
Хай мандрівники вирушають у нові походи, хай з'явиться новий ватажок. Може, він поведе шляхами, якими ходив шукати правду Семен Битий і безталанна Наталка прагнула добути щастя, як зеленого розмаю. Може, розкриються перед ними неозорі простори, плекані в мріях.
Чимраз ширше освітлювалося блискавками небо, вповивався грозами ранок над скаламученими широкими плесами Ворскли...
ЕПІЛОГ
Перед тим як виїхати в слов'янські країни для вивчення мов і літератури, Ізмаїл Іванович Срезневський пізньої осені 1838 року прибув з Харкова у Петербург. Насамперед він завітав до давнього приятеля Михайла Васильовича Остроградського, привіз сумну звістку про недавню кончину Івана Петровича Котляревського. Але ця звістка, виявляється, вже докотилася До столиці, і славного земляка збиралися пом'янути на черговій "п'ятниці" в Євгена Павловича Гребінки.
— Хотів би і я завітати до Євгена Павловича, — обізвався Срезневський.
— То це добре. Він людина гостинна і товариська. Радий буде зустрітися з вами. До речі, він перейшов з канцелярської служби на роботу викладача мови та інших предметів у Дворянський полк і живе на Петербурзькій стороні, — відповів Михайло Васильович.
Взявши візника, вони вирушили на Петербурзьку сторону. Переїхавши мостом через Неву, потрапили в найбідні-шу і найбруднішу частину міста. Тут потяглися довгі вузькі вулиці. Дерев'яні будиночки дрібних чиновників, відставних унтер-офіцерів, небагатих крамарів визирали, здавалося, з болота. Візник часто лаявся, коли колеса екіпажа загрузали в багнюці. Нарешті добралися до казарм, біля яких були добре бруковані вулиці.
Прибули до Євгена Павловича вчасно. Тут готувалися до обіду. Господар з добродушною усмішкою на блідому лиці зустрів гостей, повів у простору кімнату, де чимало вже зібралося постійних відвідувачів.
Євген Павлович познайомив прибулих з іншими гостями — Нестором Васильовичем Кукольником, Іваном Івановичем Панаєвим, Миколою Андрійовичем Маркевичем, Іваном Максимовичем Сошенком, Володимиром Григоровичем Бенедиктовим. Були тут гості у військовому, давні Гребінчині приятелі по Ніжинській гімназії, неподалік, за невеличким столиком, сиділи, розглядаючи малюнки, Карл Павлович Брюллов, а біля нього учні Академії художеств — Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький.
Карл Павлович привітно зустрів Срезневського, а Шевченко, потискаючи його руку, промовив:
— Спасибі за "Запорожскую старину". Добре діло вробили. Спасибі...
Брюллов став розпитувати про Україну, показував малюнки Штернберга, привезені з Чернігівщини, зокрема, краєвиди Качанівки.
— Коли я дивлюся на ці пейзажі, — говорив Карл Павлович, — то здається, от-от вирине з тихого плеса русалка, а на березі десь з'явиться "козак моторний" Еней...
Маркевич, підвівшись від фортеп'яна, де він стиха щось награвав, підійшов до Шевченка.
— Дещо виходить з моєї імпровізації. Ходім до фортеп'яна, допоможи, — запросив Тараса.
Незабаром Микола Андрійович ударив по клавішах і полилася мелодія. Шевченко слідом наспівував!
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молоди,
Веселі, дівочі?
Але раптово обірвав гру Маркевич. На вулиці залунала пісня солдатів, яких муштрував унтер-офіцер. Гвалтівно вривалася в кімнату солдатська пісня "Гром победы, раздавайся".
— Чи правда, Євгене Павловичу, що всі унтер-офіцерші Петербурзької сторони відчиняють вікна, слухаючи муштрову солдатську пісню? — запитав Маркевич.
Євген Павлович знизав плечима. За нього відповів Кукольник:
— Не дивно... Пісня патріотична. Солдати прославляють православного царя. Багатьом до серця така пісня... Отож і слухає її народ. Самодержавство, православіє і народність — це клич нашого часу.
Говорив Кукольник з апломбом ні в чому не погрішного авторитета, як людина, повна свідомості своєї переваги над іншими. Про це промовляв і його новий модний фрак, і зачіска, і самовпевнений вираз обличчя.
Шевченко і Штернберг перезирнулися.
— Терпіть, гартуйте витримку, — зауважив юнакам Брюллов, продовжуючи схвально розглядати малюнки Штернберга.
До них знову підійшов Маркевич, розкрив Гребінчин альбом, що лежав коло малюнків, і записав: "Україна, музика, природа, поезія нас навіки з'єднали". А коли вщухла солдатська пісня, він знову повернувся до фортеп'яна.
Кукольник, сидячи в кріслі, продовжував свою розмову:
— Чи правду я кажу, Євгене Павловичу?
— Та звісно... звісно, — зніяковіло відповів Гребінка.
— От, приміром, — вів далі Кукольник, — моя п'єса "Рука Всевишнього вітчизну врятувала"... Сам імператор і імператриця похвалили п'єсу.
— А чи правда, Несторе Васильовичу, що вашу п'єсу збираються перевидати під іншою назвою? — запитав Вася Штернберг.
— Не знаю, не чув...
— Панове! — втрутився Гребінка. — Сідаймо за стіл! Час обідати... Сідайте, наливайте чарки... Хто яку хоче!
Кукольник розкрив свою валізочку, витяг пляшку токайського:
— Я питиму свою... Малоросійських напоїв не визнаю.
— Добре, якщо тільки напоїв, — тихо промовив Штернберг, сідаючи біля Шевченка.
Коли сіли усі за стіл, Євген Павлович подякував гостям за люб'язність, заявив, що Михайло Васильович Остроградський хоче дещо сказати.