Глибокі сірі очі юнака ставали ще глибшими. Коли тужне гудіння струн обірвалося і запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець, — юнак обізвався:
— Чолом вам, добрі люди! Прийміть сердечну щирість від мандрівної людини.
— Хто ж ти, сину, звідки й куди мандруєш? — запитав із гурту найстаріший.
— Я з Полтави. А мандрую до Золотоноші. Звуть мене Іваном, а прозивають Котляревським.
— Видно, щира душа. Приставай до нашого гурту. Юнак витяг з-під кобеняка скрипку.
— То ти і на скрипці тямкуєш? Може, нашу скорботу розважиш?
— Заграйте веселої, — попрохали дівчата.
Під награвання нежданого скрипаля полилася пісня:
Ой бачиться — не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру валюся...
Аж ось, ніби якийсь привид, виринула з пітьми, поволі наближаючись до вогнища, висока постать. Навіть при млявому світлі можна було розглядіти, що людина дуже стомлена. Рука мандрівника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, він несміливо наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову.
— Хто ти і що шукаєш серед ночі? — обізвався один з гурту.
— Хто я — питай вітра в полі. А шукаю того, чого важко знайти, — тихим, густим, як дзвін, голосом відповів невідомий.
— Як же тебе занесло сюди, може, шукаєш загублене?
— Угадали. Загубив долю, а шукаю правду.
— То, мабуть, довго ти шукатимеш її?
— Шукатиму, аж поки сили матиму, — зовсім тихо відповів мандрівник.
Задушевна, таємнича розмова викликала приязнь до нього. Від вогнища підвівся отаман чумацької валки. Сиві вуси, широкі вибійчані штани на очкурі, кремезні, засмаглі руки надавали поважності його постаті. Підійшов до завіталого, зміряв своїм допитливим поглядом, заговорив:
— Ке мені свою руку, чоловіче! — Взяв руку, стиснув її і голосом поважного господаря додав: — Рука жорстка, мозоляста і без злодійської лихоманки. По очах бачу, що чоловік путящий. А наші діди навчали: "Коли їси святий хліб, то дай і тому з'їсти, хто прийде до твоєї трапези". Отож сідай, чоловіче, біля нас і покуштуй чумацької тарані та чабаку. А може, й кулешу поглитаєш з вагана.
— Спасибі, — відповів, сідаючи на землю, невідомий. їв він швидко, важко дихаючи. При світлі вогнища можна було примітити на щоці в нього закруглений, ще свіжий шрам. Увага всіх була звернута на несподіваного гостя. Він подякував за вечерю і схилив голову на руки.
— З яких країв ідеш, чоловіче? — приязно обізвався з гурту старечий голос.
Ніби прокинувся від сну мандрівник.
— З яких країв, легко вам питати... З тих країв, де залишив найдорожчі дні свого життя. Чули про турбаївців?
— О чули, чули!..
— Звичайно, чули!..
— То ти з Турбаів?
— Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським військом. Але несила... Здались у літню спеку цього року. Зруйнували, спалили дотла кожен двір люті гусари. Перетворили наше квітуче село на гробовище...
Полилась наповнена гіркотою розповідь.
— Всіх непокірних погнали царські гусари десь на заселення південних степів. А я не піддався посіпакам, утік...
Голос оповідача забринів гнівом і обірвався. Чоловік звівся, взяв у руки палицю.
— Куди ж ти зібрався? Можемо тебе приютити на ночівлю...
— Спасибі за ласку. А приютить мене темна ніч серед степу.
Юнак із скрипкою в руці підійшов до мандрівника, потис його руку.
— Ти вразив моє серце... Скажи, як звати тебе, куди тепер мандруєш? Може, будеш у Полтаві, то...
— Ні, мої шляхи стеляться лісами та байраками. Кажуть, нескорені люди помандрували на Кубань, а дехто за Дунай... Може, і я натраплю на ті шляхи. Маю добрих побратимів, десь чекають. Охрестили мене Семеном, а прозивають Битим, — кинув, уже ідучи по шляху, подорожній. Ще зупинився, поглянув убік, де світились вогні панського палацу, і грізно посварився дужим кулаком:
— Веселіться, прокляті!
Почувся віддаля кличний свист і якийсь гук. Постать мандрівника ніби розвіялась у пітьмі. Тільки там, куди пішов він, розлягалася і поволі стихала пісня, завмираючи в бездонні неба:
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває...
А коли зовсім завмерла пісня, кобзар тихо промовив:
— Добрий співака, щасти йому в путі-дорозі... Догорало вогнище, налягала темінь на землю. Але молодь не розходилася.
— Послухати б ще думу про Марусю Богуславку, — обізвалася з гурту дівчина.
— Про Морозенка, Наливайка і Остряницю, — додав парубок.
— То підкиньте ще хмизу до вогнища, а я трохи поладнаю струни, — відповів кобзар.
Швидко юнаки шаснули на берег, набрали оберемки гілля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темінь неба вогняні жмутки, які, розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважніле згаром повітря щільніше кутало землю.
— Слава не вмре, не поляже, всьому світу розкаже, — почав кобзар, а далі полилися його співи, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака.
Коли співак обривав речитативи паузами, то його бандура своїм гудінням продовжувала промовляти не домовлене в думі. Під цей спів мереживом снувалися думки-картини...
Це ж жива історія народу. Вона вся в пісні... Тут можна пізнати велике вічноживе серце народу. Просторами рідного краю в кривавій боротьбі змагалася воля з неволею, засіваючи трупом поля боїв. Жалощами никла трава на полі, і вітри несли до майбутніх поколінь розлогу пісню, думу та надію...
Думкою обіймався з героями Вергілієвої "Енеїди". Наче вичитував на її сторінках, як колись у семінарії, про славні походи троянців. Пригадалося, як тоді перемайстровував на свій лад вергіліївський вірш, за що прозвали його семінаіристи римачем.
Линули, як широка повінь, мрії юнака, а з ними росли і мужніли настирливі думки. В душі прокидалося щось раніше невідоме. Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка із клітки. Палка уява заповнювалася близькими, рідними картинами. Ніби самі герої древнього Вергілія перевдягалися в кобеняки і козацькі жупани, ставали близькими до сучасності, рідними братами, а береги давньої латинської землі заквітчувалися широколисттими тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рідного краю, просторами якого звучить голосна мова народу, виплекана в історичних бурях і мирній хліборобській праці.