Мачуха, потай від батька, однесла вже десять тисяч у совдеп, слізно запевняючи, що більше грошей у домі нема й через хворобу чоловіка не можна дістати. Та це мало зарадило.
— Пятьдесят хрустов на бочку, и никаких гвоздей! — одрубав їй на це голова совдепу матрос Хорошун, проте принесеш десять тисяч усе ж узяв. Варвара Пимонівна так налякалася в совдепі озброєних людей і портретів на стінах якихось більшовицьких достойників, що зовсім розгубилася й не второпала навіть, про яку то бочку й гвіздки сказав грізний призвідця реквізицій, конфіскацій та контрибуцій матрос Хорошун. Чи не натякав він ото на їхню залізо-бляшану крамницю, де між усякою залізною всячиною продавалися й гвіздки та стояли різні бочки з сипким товаром? Ясно було тільки, що десять тисяч Хорошуна аж ніяк не вдовольняють, і то ще треба дякувати богові, що цей страховисько матрос, перед очима якого тремтіли всі порядні люди в місті, пустив з душею Варвару Пимо-нівну додому.
Три дні тому пізно вночі заскочив на коротку часину брат Лизавети Миколаївни Захар. Він приходить отак через ніч — обмінятися новинами, взяти провізії і знову метнутися городами й левадами на міську околицю, де ось уже місяць переховується в похилій хатині старої сестри своєї няньки. Два роки тому Захара проти його бажання взято з третього курсу юридичного факультету до військової школи; всупереч своїм нахилам, він пішов офіцером на фронт і, зовсім того не бажаючи, попав у полон до Австрії Тільки нещодавно, переходячи різні фронти, Захар з бідою повернувся додому, і тепер він зовсім не хоче, щоб його знову мобілізували. Годі бути цурпалком, якого хвилі кидають куди їм заманеться, а люди, що стоять при владі, різьблять з нього те, що їм треба. Повинен же колись Захар стати самодостатньою особою, що визначає собі сама свій дальший шлях! Один раз дано людині жити, і Захар хоче доцільно використати свій проїзний життєвий квиток. Коли Захар закінчить університетський курс і стане адвокатом (тільки адвокатом!), він боронитиме на судових процесах більшовиків і меншовиків з есерами, робітників і селян-заколотників, поміщиків і фабрикантів, якщо вони з тих чи тих причин стануть у конфлікт з законом. Бо люди — об'єкт закону, тоді як закон — непохитний суб'єкт, ба навіть вища субстанція, що спрямовує людські відносини в певному напрямі. Вміти поводитися з цією завалистою махиною, що тяжить над людьми, обертати її на свою уподобу — то своєрідне мистецтво, яке дається не кожному. Саме воно, а не майбутні адвокатські гонорари вабить Захара до юстиції. Але поки в країні панують беззаконня, хаос і анархія, треба тихцем пересидіти цей скаламучений час, щоб зберегти себе до кращих днів. І ось через те Захар, як злодій, продирається між яблунями й грушами великого батьківського саду і перед верандою спиняється, щоб пильно придивитися до крайнього вікна: якщо воно завішене, значить, дома все гаразд, якщо ні — є хтось сторонній або чекають небезпеки. Потай від прислуги він залазить через незамкнене вікно в дім, щоб, прийшовши з ночі, за півгодини знову зникати1 в ніч.
Останнього разу Лизавета Миколаївна й Варвара Пи-монівна затримали Захара на коротку родинну нараду. Що робити з батьком, який став уже непритомніти, але ніяк не хоче довіритися місцевим лікарям? Чекати, коли з Харкова прийдуть сюди білі, і тоді привезти хірургічну знаменитість для операції, але скільки ж доведеться чекати, та й чи не помре за цей час батько без радикальної медичної допомоги? Одвезти батька проти його волі до земської лікарні на операцію і самим договориться з хірургом Солодовниковим, але чи годиться ж так робити й що буде, як батько помре під час операції? Лишити батька вдома й просити лікарів тимчасово забезпечити тільки консервативне лікування, але як же буде & сорока тисячами не-сплаченої контрибуції?.. Тут Варвара Пимонівна, забувши, що пасег>бкові треба поспішати з дому, докладно стала оповідати, якого страху вона набралася, принісши в совдеп десять тисяч Хорошунові.
— На нього навіть глянути страшно, а не то що говорити! — Звела очі в куток, де висіла ікона божої матері, й ревно перехрестилася, притискаючи пучки до чола, живота й плечей: — Захисти нас грішних, заступнице наша, пресвята діво Маріє!..
— Та заплатила б уже всі п'ятдесят — знаєте ж бо, з ким маєте діло! — досадливо перебив мачуху Захар, що став уже тривожно прислухатися до сторожкої тиші на вулиці.
— Я й так ледве нашкрябала в усьому домі ці десять тисяч! Микола Іванович, як почув про контрибуцію, зараз же сховав усі гроші, і, де вони, повірте, я й досі не знаю.
— Ех, батько, батько! — скрушно зітхнув Захар, пізнаючи в цьому маневрі давно відому батькову вдачу.— Сам загине через свою скнарість і нас за собою потягне...— Захар підвівся й, почуваючи, що вже давно перейшло за першу годину, рішуче сказав сестрі й мачусі: — Коли людина стала несповна розуму, її годі слухатися — вона неосудна. Завтра ж ранком одвезіть батька до лікарні й договоріться з Солодовниковим. Пообіцяйте добре заплатити царськими грошима. Ну, поки що!..— І, взявши торбинку, в яку Ліза загодя поклала хліб, яйця, шматок сала й кілька грудок цукру з таблетками сахарину, швидко перескочив через підвіконня в їдальні й зник у садовій тиші.
Уночі Миколі Івановичу стало зовсім зле: він стогнав і метався на ліжку, мокрий від липкого поту, і, маячачи, лаяв уявного Хорошуна. Тільки перед світанком йому полегшало, і він притих, поринувши, знесилений, у глибокий' сон-забуття. За ним прилегли на ліжку змучені Ліза й Варвара Пимонівна, що безнастанно міняли на гарячому чолі хворого мокрі рушники, давали нюхати нашатирного спирту й раз у раз поправляли в головах подушки та натягали розметані на ліжку простирадла. Проте спати їм довго не довелося.
Тільки-но стало розвиднятися, як до спальні навшпиньках увійшла покоївка Настя й легенько поторгала за плече Варвару Пимонівну, від чого збудилася не вона, а Ліза.
— Семен у саду коло оранжереї дожидає,— прошепотіла Настя, нахилившись до вуха Варвари Пимонівни, і та, почувши це ім'я, одразу підвелася й стала шукати очима хустку — прикрити розпатлану голову.