Мефодій незабаром пішов.
Хоч з півночі дув вітер і невеликі калюжі по дорогах вкривалися крижаною коркою, але з ярів, з лісу безупинно дзюркотіли талі води, збігаючи до Ворскли. Річка вийшла з берегів, залила низини, сіножаті, прибережні сади. У заводях плавали гуси й качки. Біля кузень невеликий гурт зівак жадібно стежив за битвою двох гусаків. Тут же ходив рибалка з сіттю-"паву-ком", яку він закидав з берега в каламутну воду, виловлюючи дрібних гірчаків. На мосту юрба дітей і дорослих стежила за тим, як підпливали до дерев'яних "сторожів" великі крижини, підіймалися па залізні, добре ковані хребти і, з хрустом розламуючись на них, пливли потім під міст.
Діти кидали з мосту паперові кораблики і спостерігали, як несла їх швидко течія. Мефодієві теж закортіло глянути на повінь,
— Бистрина. З такої води, напевно, не випливла б людина,— сказав він, озираючи широку в розливі річку.
Тут же хтось із слободян згадав про торішній випадок, що трапився з ковалевою донькою.
— У такий ось час, ранньою весною, пішла на гуляння дівчина. Уже й північ надворі, а її нема. Не спить мати, не спить батько, тривожаться, де забарилася дочка? Ідуть розшукувати до подруг. Подруги кажуть: "Бачили ввечері, разом з нею пісні співали, танцювали, а потім вона додому пішла".— "Як додому? Дома нема". Скрізь її шукали. До тітки в сусіднє село їздив батько, до брата їздив, але ніде дочки не знайшов. Минув тиждень, а потім один чоловік рибу ловив біля верб, як оце і зараз ловить, закинув сіть, дивиться, а з-під куща лози визирають черевики. Скликав людей, вийняли з води труп, дивляться, а то ковалева дочка. Чи покінчила самогубством, чи, може, хто силоміць штовхнув її в річку,— так і не дізналися. А гуляв з нею Лук'янів син — Терешко. Гуляв, гуляв, а потім покинув її та почав з іншою зустрічатись. Ну, вона, певне, з горя й наважилась на таку страшну смерть. Бачиш, як кружить між палями. Ото коли б потрапив туди, вважай одразу що з білим світом розпрощався.
Мефодій постояв ще трохи на мосту, а тоді пішов до себе в лісову сторожку. І коли відчинив хвіртку, одразу побачив на дверях замочок,— значить, Якова не було.
А Яків у цей час блукав у лісі.
Повертаючись із сусіднього села, куди ходив провідати товаришів, він відчув особливу втому. Кріпився з усіх сил, але хвороба брала своє. Його трусило. Іти було важко, бо відтала земля прилипала до чобіт, і їх раз по раз доводилось обчищати палкою. У лісі ще зустрічалися видолинки з нерозталим снігом, і тут же поряд, крізь побуріле торішнє листя, пронизуючи його наскрізь, тяглися до світла й тепла перші проліски. Дужче пригріє сонце — і гола земля вкриється ситою зеленню.
Але не весняні квіти привертали зараз його увагу. Хотілось швидше добратися до лісової сторожки, лягти й заснути.
"Заснути..."
Напружуючи сили, Яків ішов знайомою дорогою, відчуваючи, як з кожною хвилиною втома зростала, туман застилав очі, все дужче паморочилась обважніла голова.
"Відпочити... Треба відпочити трошки".
Над дорогою їюмітив зрубаного дуба. Валялися свіжі тріски, а від пенька ріс іще один дубок, на який зручно було обпертися спиною.
"Трошки, хвилин з десять, посиджу, а тоді знову піду далі",— думав він, простуючи до пенька. Сидіти дійсно було зручно. Яків заплющив очі. Над головою шуміли голими вітами дерева, і цей шум, знайомий з дитинства, був для нього звичним і приємним. Пахло перепрілим листям. Його збуджуючі й гострі пахощі нагадували про весну.
"У такий час занедужати. А що, коли в мене тиф? Де ж я лежатиму? У сторожці? А коли хто-небудь простежить, тоді і я загину, і Мефодія поставлю під удар. Ні, мабуть, пересплю ще одну ніч у сторожці, а вранці піду до товаришів. Вони переховають мене в надійному місці. Доглянуть за мною".
Яків відчув, як поступово в нього затихає головний біль. Десь поблизу співає синиця. Він чує її спів, але йому не хочеться розплющити очі. Ось так він відпочине хвилин з п'ять чи десять, а потім рушить далі.
"Може, краще не до сторожки, а додому? — з'являється раптом думка.— Стемніє — і піду додому",— вирішує він.
Перед очима постає образ ласкавої, доброї, безмежно люблячої матері.
"Вона доглядатиме за мною, жнш я одужаю. А батько зуміє таємно викликати до мене лікаря. Ніхто про це не дізнається. Звичайно, краще дома лежати.— Але тут же Яків згадує про німців.— Знайдуться злі люди, викажуть ворогам, і тоді мені не буде пощади. Ні, ховатися вдома не можна".
Та думка про матір приваблива, а домашній затишок такий приємний, що Яків, уже в маренні, говорить:
— Вона сховає. Вона розумна... Нікого стороннього до мене не пустить. Я знаю... Вдома краще... Додому піду.
Якась пташина шмигнула повз Якова. Він почув легке хурчання її крил. Але так само не розплющив очей. Потім нежда-но-негадано перед його зором постав пагорок, усіяний лісовими квітами. А на тому пагорку з'явилася дівчина в простенькому платті, з довгими косами, перев'язаними багряною стрічкою. Вона йде до нього, Якова, з великим букетом лісових квітів. Яків вдивляється, пізнає, біжить до неї назустріч з радісним криком:
— Ніна! Ніна Черкащина... Як ти сюди потрапила? Це вже було сновидіння.
Надвечір знялась хуртовина. Могутні пориви північного вітру, налітаючи на голі крони дерев, гойдали їх, і над лісом стояв безперервний шум.
Прокинувшись опівночі, Яків дуже здивувався, коли побачив знову зиму. Все побіліло навкруги. Снігові хмари вітер гнав нз південь. Незабаром небо прояснилось, і в ньому засяяли далекі холодні зірки.
"Як же це я... заснув... Ще вдень заснув, а зараз ось ніч".
Яків вийшов па дорогу. Під чобітьми рипів сніг. Соп не дав йому необхідної бадьорості. Навпаки, Яків відчув іще більшу втому.
Єдине бажання оволоділо ним — якнайшвидше дійти до людського житла. Але не про Мефодієву сторожку думав він у ці хвилини, йому жагуче захотілося бути у себе вдома.
Жар палив Якову щоки, і, мабуть, від того жару так хворобливо виблискували в нього очі, шуміло в голові. Раптом майже біля дороги він побачив людину й зупинився.
"Хто б це міг бути, і кого він чекає? Невже мене?"
Підійшов ближче, вийняв з кобури наган.
— Хто стоїть? Хто, питаю? — закричав Яків.— Стрілятиму! Але людина навіть не поворухнулась. її шапка і пальто були густо вкриті снігом.