Боже, як любила б вона свою дитину! Ось так увечері, після роботи, вони сиділи б з Яковом на дивані, ситі, задоволені, милуючись дівчинкою чи хлопчиком. Ні, краще мати двох діток — хлопчика і дівчинку, щоб міцнішою була сім'я. Добре, коли б хлопчик був схожий на батька, а дівчинка на маму. Софія навіть зажмурила очі від задоволення, уявляючи собі майбутнє родинне щастя. Тоді б ніхто не посмів зазіхати на її багатство, бо всі знали б, що ростуть спадкоємці. Не боялася б вона Трохима, який, мов Каїн, підстерігає її всюди, бажаючи їй смерті. Вона вигнала його з свого дому, як собаку. І зараз при випадкових зустрічах на вулиці проходить повз нього, не вітаючись. Але кожного разу відчуває на собі його пильний, злий і мстивий погляд. Що думає він — Софія не знає, але боїться його, як і раніше. Траплялися випадки, коли далеко за північ в її вікнах не згасало світло. Втомлена після роботи, Софія перед сном підходила до вікна подихати свіжим повітрям і з жахом помічала самотню високу постать Трохима, що маячила перед будинком.
У такі хвилини особливо хотілося їй, щоб у кімнаті знаходилась смілива, мужня людина. Думки її летіли до фронту, і, мов живий, тоді поставав перед очима Яків Македон.
Нарешті прийшла служниця, Софія, пильно глянувши на неї, спитала:
— Бачила?
— Передала йому вашу записку.
— Ну, і що ж він?
— Сказав: "Може, прийду".
Обличчя Софії так і зайнялося рум'янцем, а очі спалахнули холодним гострим блиском.
— Геть!
Служниця вийшла. Зоставшись сама, Софія металася по кімнаті, мов звір, посаджений у клітку. Думки її плутались, у грудях клекотіла злість і образа. "Може, прийду". Ці слова, як вогонь, обпікали їй серце, збуджували ще більше бажання, що б там не було,— побачити Якова, побачити сьогодні ж. Вона ждатиме його до вечора, а коли не прийде...
"Сама піду до нього і приведу його в свій дім".
Софія не могла заспокоїтись. Адже Яків знав про її почуття до нього. Він повинен був вірити в її щирість, а коли вірить, то навіщо ж так жорстоко мучить її? Чим холодніше й байдужіше ставився він до неї, тим дужче хотілося Софії розвіяти оту холодність, запалити в ньому колишні почуття.
"Хіба можна не любити мене?" — думала Софія, і з досади їй хотілося плакати. "Нерозумний! Ти сумніваєшся в моєму коханні? А я люблю тебе... Тебе одного... Нема для мене милішої людини в світі... Ти, Якове, один живеш у моєму серці, в моїй душі..."
Підійшла до вікна.
Дивилася на вулицю. Пройшли повз вікно дві жінки, потім коваль. Проїхав з порожньою діжкою волосний водовоз.
Чиясь коза з маленькими козенятами об'їдала в сусідньому палісаднику квіти. Непомітно підкравшись, хазяїн спіймав козу за роги і почав хворостиною безжалісно стьобати по морді. Бив жорстоко. В сильних руках його звивалася нещасна тварина, а козенята, відбігши трохи, зупинились, дурнувато поглядаючи на матір. Софії хотілося розчинити вікно, припинити це жорстоке биття, але сусіда вже й сам випустив з рук козу, і вона, як ошаліла, помчала вздовж вулиці, а слідом за нею, грайливо підстрибуючи, побігли козенята.
Софії шкода кози, і вона не забуде сказати сусідові, що так бити тварину гріх.
Софіїну увагу привернула до себе дівчинка-підліток, що, зігнувшись, несла на коромислі двоє великих відер з водою.
"Чия ж вона?"
Придивившись, пізнала. Це дочка Сукачихи. Мати лежала хвора, тому дівчинці довелося господарювати. Софія не цікавилась, яка хвороба в солдатки, а ось дівчинки їй шкода. Потім пройшов п'яний, наспівуючи веселу пісеньку, а через хвилину на вулиці з'явилася свиня і, рохкаючи, лягла в ковбаню.
Софія розчинила вікно навстіж. Повз її будинок проходили жінки, діти, проїжджали навантажені чимсь підводи, прикриті рогожею чи брезентом, і за кожною підводою стежила вона, поки та не зникала з очей.
Пройшла череда, здіймаючи по дорозі їдку пилюку. Вечоріло, а Софія все ще сиділа біля розчиненого вікна, з надією дивлячись на міст, через який повинен був іти Яків. Але Яків усе не з'являвся.
Неспокій Софії зростав. "Може, прийду",— згадувала вона його непевну відповідь.
"Все одно я тебе побачу. Ось візьму й сама піду зараз до тебе. Піду!" Софія рішуче підвелася з стільця, але в цю хвилину її увагу прикував до себе якийсь солдат. Придивившись до нього, пізнала Якова. Ось він ступив на міст, зупинився, дивиться через поручні на річку. Ось знову йде. Не відриваючи очей, вона стежить за кожним його рухом, і в цю хвилину забуває про його недавню образливу відповідь, про свої сумніви й тривогу. Одне лише почуття хвилюючої радості сповнило всю її істоту. Софія тепер уже не відходила од вікна. Голублячи Якова своїм поглядом, вона, ошалівши від щастя, говорила до нього, наче він міг її чути:
— Нарешті ти йдеш... Ідеш до мене... Любий мій... Я так жду тебе...
Софії здалося, що він побачив її, і вона, сама не знаючи для чого, відсторонилася од вікна, підійшла до дзеркала, стала поправляти чорне волосся, красиво зачесане й заплетене у дві важкі коси.
Ось зараз він повинен підійти до її воріт. Ось він підіймається по сходах ґанку, стукає в двері. І стукає Софіїне серце, трепетно завмираючи в грудях.
Увійшла служниця.
— Яків прийшов. Хоче вас бачити. Можна зайти?
Не відповідаючи служниці, Софія побігла йому назустріч.
— Якове!..
— Здрастуйте, Софіє Іванівно! — козирнув він їй по-солдатському. Вона ледве стрималась, щоб не кинутись йому на шию. Очі її раптом наповнились сльозами, горло здавила спазма. Простягнула до нього руку.
— Ходімо, Якове... Якове Андрійовичу,— сказала вона, дивлячись на ставну постать бравого солдата. Пригадалась зустріч у прифронтовому селі.
— Ждала я тебе. Хіба можна старих друзів забувати? Я дізналася про твій приїзд тільки на другий день. Ну як же тобі не соромно?
Яків мовчав. Вона завела його до кімнати, прикрашеної картинами, килимами, ведмежими шкурами. Ніколи Яків не був у неї після її одруження, і така розкіш вразила його.
— Сідай, Якове. Ти в мене найдорожчий гість. Посадивши його у м'яке крісло, Софія вийшла на хвилину
з кімнати, і Яків почув, як за дверима вона наказувала служниці:
— Хто б не питав — мене немає вдома. Нікого не пускати.