Гроза

Сторінка 3 з 138

Шиян Анатолій

Наче вві сні слухала вона хор і слова молитовні, вінчальні... Наче вві сні простягнула бліду руку, і холодний перстень, граючи золотими іскрами від церковних вогнів, з'єднав її, молоду, красиву й нещасливу, з нелюбим чоловіком.

Не пам'ятає, як вийшла з церкви. Здавалось, усі свої радощі й надії лишила вона в храмі і зараз має вирушати з огидним мужем у якийсь новий, незнаний і холодний світ.

"Що я наробила? Ой, що ж я наробила?.." їй хотілось зірватися з місця і бігти в широкий степ або до лісу, в гущавину, і там на самоті ридати від образи, нестерпних мук...

Дзвонять у всі дзвони, як на зелені свята чи Великдень. Гурт слобідських хлопців перетинає шлях молодим. В одного з них у руках вишиваний рушник, а на ньому хліб і сіль. А в другого відро з криничною, прозорою, як роса, водою.

Вклоняються хлопці, вітають молодих, передають хліб-сіль Ізарову, а той, поцілувавши хлібину, вручає її старшому боярину, а парубкам за поздоровлення не пошкодував золотого.

Криничну воду виплеснули з відра, як то робилося в таких випадках здавна, і відразу ж дружки, світилки та свахи заспівали:

"Де ж ти, синку, був, був?

Що ж ти, синку, чув, чув?"

"Був я у церковці,

Держав вінець на головці,

Ще й срібну обручку,—

Софію за ручку..."

Ніколи ще не бачили в слободі такого бучного весілля. А тройка, що її невідомо де купив Ізаров, викликала захоплення і неприховану заздрість багатьох слободян.

1 якими жалюгідними, миршавими в порівнянні з чистопородними рисаками здавалися Лук'янові коні, на яких пробував він доганяти багатого зятя. Жодна молода в слободі не мала стільки коштовних убрань і таких коштовних подарунків, якими наділив Ізаров Софію, нічого для неї не шкодуючи. Цими подарунками і щедрістю він намагався заглушити в ній почуття шлюбної нерівності, привернути її до себе; багатством та розкошами купити якщо не любов, то хоча б ласку і подружню вірність.

Пили, гуляли гості, а Софія з жахом думала про ту найстрашнішу для неї хвилину, коли їй доведеться зайти до спальні й лишитися тільки з чоловіком.

І .ця хвилина надійшла.

Хмільні, розчервонілі від питва свахи, дружки та світилки оточили молоду, покрили її червоною хусткою, заспівали:

"А я тебе, сестрице, покриваю,

Щастям, здоров'ям наділяю.

Щоб ти була багата, як земля,

Щоб ти була здорова, як вода,

Щоб ти була весела, як весна,

Щоб ти мала чоловіка — до самого віка".

Пов'язують дружки Софію терновою хусткою, а поверх чіпляють червону стрічку, одягають вінок.

Стоїть Софія біла мов крейда. Ні посмішки, ані слова привітного. Перед очима в неї спальня, де вже чекає на неї старий Ізаров. їй страшно переступити через поріг. їй хочеться закричати: "Люди! Рятуйте мене... Рятуйте! Нещасна я!" Але уста зціплені, мовчазні.

Софія переступає поріг і зупиняється.

Назустріч іде чоловік.

— Красуне моя! Жадана моя! — чує Софія старечий, хрипкий, неприємний для неї голос, що примушує її мимоволі здригнутися. Він помічає це і намагається заспокоїти молоду дружину: — Ти боїшся мене? Мила моя! Коли б ти знала, як я... люблю тебе.

Чоловік промовляє ніжні слова, але вони обдають її холодом. Вона бачить, як його очі загораються хтивим бажанням, а слабі безживні руки помітніше тремтять, аніж у церкві, під вінцем. Ось він здіймає з неї вінок, стрічку, розв'язує тернову хустину. Ненароком його холодна рука торкається Софіїної щоки...

"Втікатиму!" Огида пронизує її всю, мов блискавка. Софія зривається з місця і з страшним, нестямним криком "рятуйте" вибігає із спальні. Та дорогу їй заступають рідні брати, хапають її за руки.

— Пустіть! Пустіть!..

— Отямся, сестро! Куди втікаєш? Чого втікаєш? — Лук'яно-ві очі дивляться на неї погрозливо й суворо.— Знеславити хочеш і себе, і нас?

— Сестронько, Софочко, зглянься... Ти ж у церкві з ним вінчана... Тепер ти його жона перед богом і людьми... Вгамуйся!

— Пустіть... мої руки.

— А ти, Софочко, не втечеш?

— Не гніви мене, Софіє... Іди до свого чоловіка.

— Він твій тепер, Софочко, єдиний, законний...

— Добре... Піду...— промовляє сестра якимсь відчуженим голосом.— Піду!..— І, хитаючись в безтямній самопожертві, повертає назад. І знову погляд її зупиняється на чоловікові. Він не говорить тепер їй ласкавих слів. Ображений і гордий стоїть біля вікна. Тонкі губи зціплені, очі, мов стріли, вп'ялись у неї, паралізували її волю, владно наказуючи залишитися в спальні.

І Софія відчула цю ненависну, але непереборну силу й підкорилася їй.

Притишена й покірна підійшла до ліжка, впала на нього в білому вінчальному платті, як підбита чайка, невтішно заридала...

По м'якому килиму до високих дверей підійшов Ізаров, причинив їх і замкнув на ключ.

Після весілля він почав будувати кам'яний дім і через кілька місяців оселився в ньому разом з молодою дружиною. Кімнати він прикрасив рідкісними килимами, обставив розкішними меблями.

Часом у гості до Софії заходив брат Трохим. Жадібними очима оглядаючи багате оздоблення кімнат, потирав од задоволення руки і, як духовний наставник, повчав молодшу сестру:

— Будь ласкава з ним. Люби його. Богу молись за нього. Таке щастя привалило... Недарма тебе мати в лісі народила. По ягоди пішла до лісу і під дубом... Розкоші які — аж в очах миготить!

Рік прожила з чоловіком. Возив він її до Москви і Петрограда, показував усякі дива, яких повік не бачила б Софія. Одразу ж після подорожі Ізаров занедужав,— чи застудився десь у дорозі, чи вже невблаганна старість підкралася до нього непомітно, помщаючись за безпутну молодість, тільки хвороба не дозволяла йому підвестися з ліжка. Незважаючи на ліки, що їх приписували найкращі професори, запрошені з міста, Ізаров марнів, згасав з кожним днем, з кожною годиною і, відчуваючи близьку смерть, знайомив Софію з усіма господарчими справами. Софія виявила неабиякі здібності. Вона швидко навчилася виконувати значну частину його роботи: стежила за устаткуванням парового млина, відвідувала лісорозробки, бувала на сіножаті і на полі, скрізь устигаючи все зробити, і зробити добре. Дуже цінував Ізаров молоду дружину за її розум і незвичайну кмітливість.

Йому жагуче хотілося жити, але хвороба безжально підточувала старечий організм. Ізаров відчув: дні його лічені... Надходить неминучий кінець. Тремтячою рукою він підписав заповіт, передаючи молодій дружині всі свої багатства... Після смерті чоловіка Софія одягла жалобне вбрання і носить його вже шостий місяць.