"Жива..."
Стало моторошно. Наче не Терешко, а вона, Софія, вчинила той злочин, задушивши Ніну Черкащину. "Але що ж трапилось? Яким чином вона воскресла з мертвих? Невже Терешко обдурив мене? Ах, мерзотник! Негідник!"
Якась підсвідома сила примушувала вдову лишатися на місці. Ось із хати вийшла Македониха, а з нею ще одна жінка. Софія спочатку її не впізнала, але бачила добре, як Ніна Черкащина, взявши під руки жінок, повела їх уздовж вулиці.
— Дома повно роботи, а вона, бач, з ними шляється... Комуністів проводжає.
Софія здригнулась від несподіванки. Обернувшись, побачила Трохима. Худий, наїжачений, мов собака, від безсилої злоби, що душила його, він дивився на той бік річки.
— А вдарити не смій — до Македона піде скаржитись. Терплю. Бачиш, як її під руки ведуть, мов бариню.
— Хіба то Олімпіада? — спитала Софія і навіщось схопила брата за лікоть. Трохим Іванович відчув, як тремтіла її рука.
— Чи ти, Софочко, не хвора? Сидиш біля води. Тут можна гарячку схопити.
— Не те... Адже він її душив...— мимоволі вирвалися непотрібні слова, і Софія, метнувши очима на брата, отямилась.
— Про що це ти, Софочко, говориш?
— Я? Про що я говорю? Сідай!
Брат сів. Удвох вони стежили, як поволі до мосту наближалися ненависні їм люди. Спереду йшли Македони з Артемом, а слідом за ними жінки.
— Ти гадаєш, Олімпіада вперше з ними? Як тільки дізналася, що Якова побили дезертири,— боже мій —так переживала! Нічим не можна було її стримати. Пішла з дому, цілий день просиділа в їхній хаті, додому повернулася пізно, а відчиняти двері їй треба. І хоч нічого мені не сказала, але я вже по очах бачив: Яків швидко одужає. Тепер ось вона проводжає їх. Щоб ти до смерті йшла отак! — вилаявся Трохим Іванович і замовк. Мовчала й Софія.
— А комісар оцей — розумний біс. Чого накоїли дезертири, а ніякого їм покарання. Чув я, начебто Яків хотів розправитися з бунтівниками, а комісар не дозволив. Воно, треба визнати, правильно діють, бо, хто знає, може б, нове повстання спалахнуло. А це, як я розумію, не входить в їхні плани. їм зараз воїни потрібні. А може, й інші якісь міркування були, хіба їх зрозумієш? Ти, Софочко, чула про союзників?
Софія нічого не відповіла. І лише тоді, коли зник Яків за мостом, вона несподівано запитала:
— Ти не бачив Терешка? Побачиш — скажи, хай вночі зайде до мене.
Трохим Іванович хитрувато примружив очі. "Я, мовляв, розумію тебе, Софочко. Мене ти не обдуриш". Але вголос їй сказав:
— Чув я, Терешко в лісі переховується. А для чого він тобі потрібний? Може, якесь доручення... Може, я зможу...
— Сказала — Терешко потрібний. Обов'язково розшукай... Червінця дам.
— Червінця?.. Розшукаю... Для тебе, Софочко, на все згодний. Ти знаєш моє ставлення, мої щирі почуття, моє...— Він іще хотів щось сказати, але Софія підвелася і швидко пішла геть. Трохим Іванович дивився їй услід, намагаючись розгадати її таємницю.
"Зараз вона в поганому настрої, зайду до неї пізніше".
На заході виростала сиза хмара. Нагадуючи величезного птаха з розгорнутими крилами, вона підіймалася назустріч весняному сонцю. Трохим Іванович, дивлячись па ту хмару, сказав:
— Буде гроза.
Знявся вітер, зарябіла вода, немовби чиїсь невидимі руки вкривали густими сітями поверхню річки. Метались, шуміли під вітром старі верби, гнулись надбережні лози, шепотіли про щось своє, сумне й журливе, торішні очерети.
А хмара-птах, все ширше розправляючи крила, летіла до сонця.
56
Харків і Бєлгород уже були захоплені білогвардійцями. Евакуювалися родини більшовиків. Софія Ізарова з неприхованою радістю спостерігала, як підводи, навантажені домашніми пожитками, залишали слободу. Тільки столяр Македон, проводжаючи інших, лишався, як завжди, спокійним і, здавалося, нікуди не збирався виїжджати. А ще через кілька днів червоно-гвардійські частини під натиском переважаючих сил добре озброєної армії Денікіна примушені були перейти на нові рубежі.
Лук'ян Безсалий, сховавшись у густому вишняку, підстрілював відступаючих червоногвардійців. А ввечері Софія Ізарова на честь "визволителів" влаштувала бал. Зібралось багато офіцерів, серед яких був і давній її знайомий — полковник Бабенко.
Софія сьогодні сп'яніла, як ніколи. Разом з гостями вона пила за "єдиную неделимую Россию", слухала полковника, що розповідав про героїчні подвиги армії, про виграні битви. Він був певний, як загалом і всі офіцери, що Москва скоро буде в їхніх руках, що більшовиків вони знищать до ноги, відновлять монархію і на тропі замість царя сидітиме верховний головнокомандуючий генерал Денікін.
Увечері прийшов Трохим. Не наважуючись зайти до гостей, він попросив служницю, щоб та викликала до нього Софію.
— Пробач, Софочко, що турбую тебе дрібницями, але хочу попередити. Ти молода, характер у тебе гарячий. Не здумай нікому метатися. Час такий — сьогодні вони тут, визволителі наші, а завтра можуть повернутися Ради.
— Все? Не маленька... Сама знаю, що мені робити.— І вона, хмільна, залишивши брата у приймальній, пішла до гостей. Другого дня до столяра Македона нагрянули солдати. Хазяїна вдома не було. Роблячи обшук, вони тут же заходилися грабувати, як свого часу грабували німці та гайдамаки.
У полудень обхідними стежками Варвара попрямувала до чорної смуги лісу. Ніхто не знав, куди й чого пішла Македониха.
57
У Софіїному домі гуляли, веселилися бажані гості. Старому другові, полковнику Бабенкові, розповідала хазяйка про все, що пережила вона за ці роки.
— Все у мене забрали: землю, ліс, млини... На луках хазяйнують, а я дивлюся, і серце моє щемить...
— Повернемо, голубчику мій Софіє Іванівно. Повернемо... Наша армія — спасіння багатостраждальної Росії.
Софія цокнулась кришталевим бокалом грайливого шампанського і, дивлячись співбесідникові у вічі, хитрувато запитала:
— Пане полковнику, скажіть мені щиро й одверто... Як другові... Ваша... денікінська... утримається довго?
— Слово офіцера!..
Розмова урвалась, бо хазяйку оточили гості:
— Софіє Іванівно... Пісню!
— Просимо!.. Просимо!..— почулося з усіх боків.— У вас чарівний голос.
— Ну що ви?.. Чарівний... Це занадто...
Гості ще з більшим запалом почали вмовляти. Підтримав їх і полковник.