В руках у дезертирів замелькали обрізи, мисливські рушниці, нагострені ножі.
— Знімай зброю! — владно наказав Терешко, оглядаючись на куркульських синків, які стояли за ним щільною стіною, готові на все.
"Хіба застрелити його?" — подумав Яків, але вчасно стримався. Забити Терешка в цю хвилину — означало б загинути самому і погубити Ніну Черкащину.
— Знімай! — наполягав Терешко, підступаючи до Якова ближче.— Знімай, тобі говориться.
— Зняти зніму, а дати не дам,— відповів Яків, ледве стримуючи гнів.— Дайте нам дорогу, ми підемо в приміщення волості.
Дезертири, не зустрівши опору і не маючи в себе досвідченого вожака, покірно розступились. Першим ішов Яків, за ним обеззброєна Ніна. Ніхто їх не спинив, ніхто не сказав їм услід грубого слова.. А коли вони зникли за дверима, до Терешка підскочила розлючена Софія.
— Ой дурень! Ой йолопе! Що ти наробив? Навіщо ти їх випустив? Вони зараз подзвонять у повіт, повідомлять про те, що трапилось, а звідти надішлють їм на допомогу червоногвар-дійців.
— Як же бути? — спитав Терешко, розгублено кліпаючи повіками.
— Перерізати проводи. Оточити дім. Витягти їх звідти і обох віддати на самосуд дезертирам. Такий випадок, може, не трапиться більше ніколи в житті. Про неї пам'ятай... Адже в метушні ніхто не добере, чи ти, чи хтось інший... Щедро нагороджу тебе потім. Давай!..
— Ага... Зрозумів...
Софія зникла в натовпі, а Терешко, піднявшись на трибуну, вигукнув:
— Граждани, як же це ми випустили їх? Адже вони пішли дзвонити по телефону, каральний загін викликати... Не дозволимо... Не допустимо!.. Обривай проводи!
— Стійте!—почувся з натовпу тонкий, баб'ячий голос, і наперед вийшов низенький, миршавий чоловічок з мишачою мордочкою, на якій стирчали рідкі, але тверді вусики. Маленькі тьмяні очиці його, здавалося, говорили всім: "Це я можу... Щодо проводів, кращого за мене майстра не знайдеш. Ось зараз побачите всі мою роботу". І він, підійшовши до телеграфного стовпа, змахнув довгими руками і з кошачою спритністю швидко поліз угору. Через хвилину обрізані проводи валялись на землі.
— За мною! — скомандував Терешко, і чоловіка з двадцять дезертирів переступили через поріг волосного будинку. Хтось дав у руку Терешкові наган. Зайшли до однієї кімнати — порожньо, до другої — теж порожньо.
— Де ж вони заховались?
— Погляньте! — вигукнув хтось з дезертирів, показуючи через вікно на подвір'я. І всі побачили, як Ніна Черкащина, спритно скочивши на степового коня, помчала в розчинені Яковом ворота... Кінь і вершник швидко зникли з очей у вузенькому провулку.
— Як же бути? Га? — спитав Терешко, вирячивши здивовані очі. Стрімголов він вибіг на вулицю, і там, паче з землі, виросла перед ним Софія.
— Втекла...
— Знаю... Бери мого корінного, доганяй!
Терешко побіг виконувати тітчин наказ, а куркульські сини заходилися у волкомі розбивати шафи, ламати столи, стільці, ослони, бити вікна. Не наситившись розгромом радянської установи, вони, сп'янілі, вивалились юрбою з приміщення саме в той момент, коли старий Македон біля трибуни підвівся на ноги.
— Хлопці... Бий!
Вовчою зграєю кинулись до столяра, але чомусь ніхто з них не наважувався бити першим. Оточивши Македона, вони дивилися в його обличчя мовчки, чекаючи, хто зробить почин, щоб потім завершити його кривавою розправою.
В Андрія Степановича шуміло в голові, двоїлось перед очима. Він простягнув був руку до трибуни, щоб не впасти, але в цей момент хтось сильним ударом збив його з ніг. З подвір'я на вулицю вибіг Яків. Мов яструб, кинувся він на озвірілих дезертирів.
— Розійдися, наволоч! Уб'ю!
Сильними ударами важких, мов гирі, кулаків він прокладав собі дорогу. Дикий, страшний у своїй злобі, Яків схопив за горло дезертира, що першим ударив батька, але одразу перед Яковом, наче з землі, виріс Лук'ян Безсалий.
— Земельки захотів?.. Контрибуції?.. Кілочки забивати...— і, розмахнувшись, ударив Якова, але з ніг не збив.
— Не так б'єш, гаде!.. Ось як треба,— і в Лук'яна перед очима сипонуло іскрами...
На Якова накинувся озвірілий натовп.
— Заб'ють його, заб'ють...— вигукнула якась жінка...— Люди! Чого ж ми стоїмо? Рятуймо його! — і вона першою побігла обороняти Якова, але хтось з дезертирів ударив її в груди. Змахнувши руками, жінка впала на спину і довго не підводилась.
Якова били люто, мовчки, і в цій мовчанці було щось зловісне.
— Бережися! Бережись! — пролунав різкий голос, і повз волосний будинок, припавши до конячої гриви, проскакав Терешко, завертаючи в той самий провулок, у якому нещодавно зникла Ніна Черкашина.
Про вершника одразу забули.
— Заб'ють, заб'ють, катюги, нашого Якова,— і дід Михей з піднятою палицею попрямував до трибуни. Але дійти туди йому не пощастило, він упав поруч жінки, так само збитий ударом кулака.
Заціпеніння минуло, і перший страх минув. Біднота швидко групувалася, позираючи в бік трибуни, де все ще мелькали в повітрі стиснуті кулаки.
— Що ж це ми... Як же ми... Якова вбивають... Радянську владу топчуть... а ми... тільки дивимося. Га? Стид і сором... Як боягузи, стоїмо, вичікуєм... А чого ждати? Адже заб^ють вони його... Таку людину заб'ють...
— У них зброя, а у нас що, голі кулаки? — відповів хтось ухильно і боязко.
— Так що ж? З голими кулаками на них ходімо! Ану, біднота, за мною!
І тут трапилося те, на що ніхто не сподівався. До трибуни підійшла Софія Ізарова.
— Іди звідси! — закричав на неї здоровенний хутірський парубійко і підняв було вже кулак, але, помітивши в Софіїних руках браунінг, розгубився, не знаючи, що йому робити. Софія наказала:
— Розійдіться!
її дзвінкий владний голос почули всі. Слобідські, пізнавши Софію Ізарову, важко дихаючи, відходили набік, а хуторяни, побачивши перед собою жінку, обурились.
— Ти хто така будеш: черниця чи попівська дочка? Іди геть звідси! Не втручайся не в свої справи! — крикнув на неї хутірський здоровило, лахматий і кремезний, з одірваним коміром сорочки, з підбитим оком.
— Іди... Геть! — заревів він, але в ту ж секунду дістав такого міцного й дзвінкого ляпаса, що навіть рота розкрив, занімівши від здивування і несподіванки.
— Хто хоч пальцем його зачепить — пристрелюї Так і знайте, як собаку пристрелю!