У вдовиному серці прокинулись раптом несамовиті ревнощі. В цю хвилину вона ладна була кинутися на свою суперницю, схопити за горло, видряпати очі, знівечити красиве обличчя, на шматочки розірвати її голубе плаття. А Ніна, не помічаючи Софії, стояла поруч Якова, щаслива, весела.
Мимоволі пригадався жахливий сон — безодня і вирване з грудей серце, облите кров'ю.
"Приїхала розлучниця! Не Яків — вона розтоптала мою надію, відняла моє щастя, розбила мою любов..."
Софія бачила, як він, взявши Ніну під руку, повів її стежкою, що, звиваючись вужем, зникла в далечині... "Що ж це таке? Невже кінець усьому, що було між нами?"
Софія закрила обличчя руками і так стояла з хвилину чи дві, потім руки її обвисли, мов неживі. Тупо глянула вона собі під ноги, на кущик густої соковитої трави, і, сівши біля нього, почала навіщось вискубувати по одній стеблинці. Вискубне, розірве на дрібні шматочки, кине на землю і тягнеться за новою стеблинкою, щоб і її так само розірвати. Нарешті вона рвучко підвелась. Якова вже не видно було. Можливо, завернули на кладовище — там багато зелені, а може, увійшли в лощовину і зараз з'являться по той бік горба на узліссі, де серед чорних дубів яскраво зеленіли ніжним листям кучеряві вершини кленів та беріз.
Софія попрямувала додому. З нею віталися люди — не помічала, не відповідала їм. Біля дворів, одягнені у святкове вбрання, сиділи жінки, чоловіки, гралися діти, йшла юрба молоді до лісу на гуляння.
Дома служниця повідомила Софію:
— Заходив Трохим Іванович з паскою. Дуже шкодував, що не застав вас. Обіцяв навідатись.
— Гнати в шию! Всіх гнати. Нікого до мене не пускать!.. Лишившись сама, Софія ходила по кімнаті, мов неприкаяна.
Ревнощі обпалювали її гірше кропиви. Нікуди не втекти, нікуди не сховатися від пекельних думок. Вони стискають серце тупим болем, затьмарюють душу гіркотою й образою.
"Невже до цього часу я любила його? Ревную — значить, люблю. Люблю... О, прокляття!"
Софія не розговілась. Смачна здобна паска, окорок і ковбаси лишилися незаймані.
"Вип'ю!" — і Софія налила стопку вина. За першою випила другу, третю, четверту... Міцне вино швидко п'янило, і це сп'яніння було приємним. Туманилась голова, не так гостро сприймалася образа, а замість неї виростало почуття жалості до себе. І виростав образ Ніни Черкашиної, заслоняючи собою Якова.
^офії жагуче хотілося знати, одружився він з Ніною чи вона приїхала тільки погостювати до нього на правах нареченої?
Але одне для неї було безсумнівним: Якова втрачено назавжди.
"Що, догралася? Полетів голуб до іншої голубки. Не втримала? Не зуміла... Смішно..."
Софія починає несамовито сміятись, а до горла її підкочується лоскотний, нестримний, спазматичний клубок. Не маючи сил перебороти в собі біль, образу, приниження, вона падає на застелене ліжко й ридає.
"Господи, що це сталося зі мною? Мабуть, я божеволію?"
Від цієї думки її пройняв жах. Надворі був тихий, ясний день. Часом у блакитній вишині пропливала біла хмара, або пролітала пташина, або ширяв над річкою шуліка, зірким оком вишукуючи здобич.
Перед вікном розцвітала черемха, і барвистий щиголь, перестрибуючи з гілочки на гілочку, радісно виспівував, зустрічаючи весну. Софія вирішила побачитися з Яковом. Вона поговорить з ним, розкаже йому про свої муки і страждання, і він хоч годину мусить погостювати в неї. Це бажання з'явилося несподівано і вже ні на хвилину не залишало Софію... Вона піде на Усові гори, до лісу, на просіки й поляни, але обов'язково його розшукає.
"А якщо він не захоче залишити Ніну і скаже: "У мене ніяких секретів від неї нема. І взагалі про що ми можемо з вами розмовляти? Я не бажаю вас навіть знати. Не смійте більше підходити до мене!" А я все-таки підійду! Я помщуся їй! Я все одно розіб'ю її щастя, як вона розбила моє".
Софія більше не вагалась. Спинившись перед дзеркалом, вона порівнювала себе з своєю суперницею.
"Поставити б її поруч мене і спитати: "Хто красивіший?" Авжеж, я,— вирішила Софія, з гордістю милуючись собою.— Вона тільки молодша за мене. Не розумію, що знайшов у ній Яків привабливого! Звичайна собі дівчина".
Але ця "звичайна собі дівчина" була для нього, очевидно, милішою й кращою за Софію, і, мабуть, тому, вражена в самісіньке серце, не знаходячи в собі спокійної розсудливості, гнана лише одним одчайдушним бажанням завдати такого ж болю своїй суперниці, який відчувала сама, Софія зважилася на скандальний вчинок, зовсім не думаючи про його наслідки.
Сповнена злоби й рішучості, вона вийшла з дому на розшуки Якова. Шлях лежав понад кладовищем, зарослим листяними деревами та численними кущами бузку. Де-не-де на могилках, дбайливо посипаних жовтим піском, лежали яскраво пофарбовані великодні крашанки. За густим вишняком відбувалася похоронна відправа, і голос диякона низькою октавою плив по кладовищу.
Софії моторошно було слухати його, і вона постаралася швидше вибратися звідси до лісу, не побувавши навіть коло чоловікової могили.
Великі дуби з кострубатими гілками ще не встигли вкритися зеленню. Зате на кленах і ясенах уже красувалися яскраво-зелені пучки листя, пишно зеленіли в новому вбранні берези. На поляні прогулювались дівчата з букетами голубих і білих пролісків, рожевого рясту і фіалок.
Софія не наважилась вийти на поляну, а, ховаючись за віковими дубами, пильно оглядала кожну парочку, що проходила повз неї. Та, на жаль, Якова тут не було.
"А може, він з нею біля мамврійського дуба?" — спало їй на думку. Непереборна сила потягла Софію туди, до пам'ятного дуба, щоб перевірити цю догадку. Дорогою їй трапився хмільний Терешко, Лук'янів син. Він ішов до лісу па гуляння і трохи був здивований, зустрівши чимсь збентежену тітку. Вона не дала йому й слова вимовить.
— От добре, що я тебе побачила. Хочу доручити тобі одну справу. Зовсім таємну... Тільки тобі...
Софія, озирнувшись, чи не бачить її хтось із сторонніх, схопила Терешка за руку, потягла в кущі орішини.
— Я знаю, ти не зрадиш мене,— говорила вона схвильовано, пробираючись з племінником все далі в глиб лісу, наче їхню таємну змову міг хто-небудь підслухати.
Вони пересікли дорогу, минули поляну, потім звернули на стежку, що вела до мамврійського дуба. Але й там Якова не було.