— Я цього не робив. Це, чи бачите, брехня... Явна брехня... Ось він, отець Віталій, дійсно бував на гайдамацьких радах, і я знаю, було намічено на водохрещі зібрати партизанські родини і влаштувати їм, чи бачите, жахливе катування.
— Так, так, розповідайте.
— Я, чи бачите, як на сповіді... всю правду... щоб знали... Софія Ізарова скликала до себе...
— Кого?
— Ну всіх, кому Радянська влада кісткою в горлі... Щоб зустрітися... з посланцем.
— Яким посланцем?
— Отамана Балбачана.
— Цікаво. І що ж той посланець говорив?
— Ну... що в нашій слободі чимало людей пішло в партизани... Стращанням тепер обмежуватися не можна...
— Он як?
— Що не слід шкодувати, чи бачите, партизанські родини, а слід розстрілювати їх прилюдно і цим залякувати інших... Да-с! І про це знає Симой Петлюра, тому наказ отамана Балбачана не підлягає обговоренню...
— Все кажіть... Чому ви замовкли?
— І що перший розстріл мусить статися... на Йордані.
— А звідки ви про це все знаєте?
— Звідки? — розгубився аптекар.— Звідки я знаю? Та мені отець Віталій розповів, бо він, чи бачите, був на тій нараді.
— Що ви, Лякін, збожеволіли? Я нічого не знаю. Ось святий хрест! — і піп, побожно перехрестившись, продовжував: — Я служитель церкви, пастир. Моє діло божеське, і те, що я, будучи не винний, просидів оцих кілька страшних годин під арештом у холодній, я сприймаю як кару господню. Але не скаржуся і не ремствую ні на кого. Син бога-вседержителя Ісус Христос повчав нас...
— Це, батюшко, не церква, а ми не черниці-мироносиці. Проповідей читати нам не треба. Відповідайте: вам платили за шпигунство гроші?
— Ні... Вперше чую таку напасть... Нічого не брав, ніколи... Ось хрест святий!
— Брали, отче Віталію, навіщо відмовлятися? Я ж сам бачив,— сказав Лякін. Зрозумівши, що справа набирає для нього дуже серйозного обороту, він всіма силами намагався вигородити себе, прислужитися людям, які сиділи за столом: адже вони зараз — володарі. Хоч він ненавидів і боявся їх, але готовий був піти на все, аби тільки врятувати своє життя.
— Дозвольте,— намагався зупинити піп аптекаря, але той, поправляючи пенсне, азартно жестикулював, тикаючи довгим пальцем попа в груди.
— Ні, отче Віталію, я, чи бачите, людина така, що на темні махінації не піду. Ніякої політики. Ніякої іншої влади, крім Радянської, мені не потрібно. Вона мене влаштовує. Да-с. Я знаю свої штангласи, рецепти, тинктури, таблетки, порошки— ось моя, чи бачите, робота — на очах у всіх людей. І мені байдуже, для кого готувати ліки. Для мене всі хворі однакові. Да-с! А ви, отче Віталію, самі мені говорили, що більшовики несуть безвір'я, атеїзм. Так, так — атеїзм! Ви боїтеся, що основи релігії хитаються, що ряди безвірників швидко ростуть, а ви не зацікавлені в цьому. Ваші доходи катастрофічно падають. Ви не хотіли цього, і ви йшли до них, до наших смертельних ворогів, да-с, ішли, брали гроші, брали грошики чистоганом. А тепер задумали мене вплутувати у ваші, чи бачите, темні й брудні справи? Я не шахрай! Я інтелігент! Я своїм трудом нажив аптеку, і я прошу вас, товариші партизани, звільни ги мене негайно. Да-с! На мене чекає хвора дружина. У неї, чи бачите, мігрень, і я повинен бути зараз...
— Підсудний Лякін, підійдіть до стола.
Яків Македон показав папірець, де була чітко визначена грошова сума, а поруч неї красувався розмашистий підпис в одержанні цієї суми.— А ось іще один такий же підпис і ось третій.— Пенсне аптекаря упало на підлогу, розбившись на дрібні скалки. На лобі й лисині виступив рясний піт.
— Пізнаєте свій підпис?
Лякін не відповів. Він нахилився, розшукав на підлозі тільки оправу, але, не помітивши цього, почепив її собі на перенісся.
Олександр Безсалий мовчки стежив за своїми спільниками, кусаючи від злості нігті. Яків Македон називав прізвища людей, закатованих або розстріляних німцями та гайдамаками, показував навіть випадково захоплений партизанами журнал, в якому значилося число, прізвище, ім'я та по батькові смертника, а також ім'я того, хто допоміг німецькій владі виявити неблагонадійність розстріляного.
На кожного з підсудних припадало до десятка отаких смертників. Далі вже відпиратися і протестувати було безглуздо. Але, як потопаючий хапається за соломинку, так і Лякін все ще намагався вигородити себе, щоб уникнути суворої розплати за всі злодіяння, здійснені ним.
— Я почуваю себе нездоровим,— заявив він і, схопившись за груди, почав несамовито кашляти, вимагаючи до себе лікаря. А піп Віталій, витираючи хусточкою спітніле обличчя, глянув на суддів, посміхнувся і раптом запропонував:
— У мене є добра наливка і мед. Закуска теж знайдеться. Адже ми люди свої. Якова я навчав у школі Ветхого завіту. А тобі, Андрію Степановичу, сам знаєш, давав роботу. Недавно ось ти Йордань споруджував з моєї пропозиції. Я виплатив тобі гроші до копійки. Я нікого з вас не скривдив. А хіба не я приходив на сповідь і маслособорування до твоєї хворої матері? — звернувся він до партизана у свитці.— Приходив. Сповідав і причащав задарма.
— Так вона ж вам, батюшко, все життя підлоги мила, і ви їй не платили за це ні копійки.
— А твого хлопця хіба не я влаштовував до школи? — звернувся піп до іншого партизана.— Вчиться тепер. Розумний синок. Виросте — буде вдячний мені. Я знаю, кому і як допомогти. Я всіх людей своєї парафії поважаю. Скільки добра зробив парафіянам, і все забуто. Теперь ось ви посадили мене па лаву підсудних, наче грабіжника якогось. Але я і за це не ображаюсь. Такий смутний час настав. Давайте ж забудемо про обопільні образи та кривди і почнемо жити, як личить братам християнам. Помиримось. Договоримось про все. Ходімо до мене. Всіх вас запрошую. Ви намерзлися, мабуть, я теж, а вдома у мене затишно й тепло. А головне — добра наливка є і всякі настойки.
— Одвести їх обох, а ви, підсудний Безсалий, залишіться,— наказав Яків.
— Куди ви нас збираєтесь одводити? Я не хочу... Я, чи бачите, .нікуди не хочу йти. На мене вдома чекає дружина. Да-с!
Почав заперечувати і піп Віталій:
— Як же це, православні християни, товариші партизани, я ж до вас з добрими словами і чистим серцем... Я запрошую. А ви... Невже знову в оту холодну конуру?..