Цілий день Гришка никав голодний містом й не знаходив поживи. За давньою звичкою він майнув на базар, щоб піднести якійсь гладкій пані кошика та заробити собі на шматок булки й ковбаси. Але на базарі було порожньо.
Канонада цілих два дні незгавала й на хвилину, і вночі було чути лункі постріли на околицях міста, а потім горожани шепотіли по завулках і закутках:
— Червоноармійці прийшли...
Пани сиділи по льохах, і хіба яка перекупка виходила на базар та зразу ж і повертала назад; боязко оглядалась і хрестилася серед порожніх глухих вулиць.
Гришка пробіг майданом, де раніш щодня клекотів базар, і тільки-но хотів повернути на якусь бічну вулицю, як за рундуком почув розмову двох крамарів:
— А які ж вони з себе?
— Страшні, Прокопе Герасимовичу, в бога, кажуть, не вірять...
— Ви чули — людей усіх перестріляють. Казали, і крамниці спалять?
— О, то такі, що можуть! Двох офіцерів коло церкви вбили.
— І, кажете, вже ввійшли?
— На Петропавловській сам бачив п'ятьох кінних... Гришка більше не слухав їх. Він стрімголов полетів на
Петропавлівську, де мали бути ті червоні, страшні, з рушницями люди. Але Гришка не боявся їх. Гришці що? Вони проти буржуїв. Це Гришка добре анає. А який з Гришки буржуй? Навіть батьків у нього немає. Був тато колись — мовчазний, натруджений. Забрали на війну німця воювати: не повернувся. Три місяці тому й мати померла. Прала довгими днями чужу білизну, зігнувся .стан, намозолилися руки, а налетів тиф — скосив на дванадцятий день. Залишився відтоді Гришка сам.
З того часу ніхто вже не називав його Грицем, Грици-ком, а став він для одних — Гришка, для інших — пацан.
Цілий день він шукав, де б його попоїсти, а ввечері спав на кухні у старої квартирної хазяйки, де жив він з матір'ю. За це він щоранку виносив хазяйці помиї, носив воду і двічі на тиждень мив підлогу. Отак і пробивався.
Гришка пробіг останній провулок, вискочив на Петро-павлівську й зупинився. Дорогою йшла піхота, везли на возах кулемети, а збоку від бруку стояла похідна кухня і кілька червоноармійців коло неї. Вони були одягнені в старі, задрипані, уболочені шинелі, а за єдину окрасу їм була червона стрічка на грудях, і зірка на сивій шапці. Проте вони були веселі й бадьорі. Дехто крутив з махорки цигарку, інші жартували й сміялися. Гришці вони одразу сподобалися. Це тобі не офіцери, що не підступити до них! Гришка сміливо, як до своїх, підійшов до гурту й звернувся до кашовара:
— Товаришу, дай пошамати.
— А ти ж відкіля взявся?
Гришка не знав, що відповісти. Одначе пахощі гарячого борщу з м'ясом приємно залоскотали йому в носі. Гришка тихо сказав:
— Я тутешній. Базару цілий день нема. А їсти хочеться.
Кашовар насипав йому в миску борщу й кинув великий шматок м'яса.
— Ну, бери, коли не їв. Тільки в нас так: хто не робить, той не їсть! Зрозумів?
Гришка мугикнув набитим ротом, коли це підійшов якийсь червоноармієць і, простягнувши Гришці хліба, ляснув його по плечі:
— А ти, малий, до буржуїв — як?
Гришка проковтнув ложку борщу й, косо подивившись, весело відповів:
— Буржуїв треба гнати!
Чераоноармійці дружно зареготали, а Гришці, чи то від борщу, чи від гурту молодих, бадьорих людей, стало тепло й хороше. Доївши борщ, Гришка витер рукавом рота й звернувся до старшого.
— Я буду з вами. Можна? Старший посміхнувся:
— А буржуїв будеш бити?
Гришка хитро усміхнувся й собі і рішуче відповів:
— Авжеж, товаришу, буду! Ось тільки візьміть!
Гришка прив'язався до людей піхотного полку. Йому здається, що він давно вже й сам червоноармієць, і ті дні, коли його мати прала чужу білизну, такі далекі-далекі, наче уві сні.
Гришку залишили в полку. Спочатку ротний хотів прогнати, але Гришка розплакався:
— Візьміть мене! Візьміть. В мене нікого нема.
Тоді Гришку послали до похідної кухні чистити картоплю й мити казанки. Щодня він тепер скріб ножем між брудними пальцями картоплю і доброхіть приносив кашоварові води в казан.
Коли картопля парувала вже у великому казані, Гришка витирав об свою нужденну куцину руки й ховав за пояс ножа. Ніж, що дали йому чистити картоплю, Гришка залишив собі. Це буде йому зброя: ану ж зустрінеться він десь із офіцером — чим тоді Гришка боронитиметься?
Полк вирушив на південь. Гришка безжурно сидів на передку похідної кухні, а назустріч йому йшла переможна, щаслива весна. Зеленіють ниви, ніжно квітнуть у садах яблуні, і Гришці радісно на душі.
Він справжній червоноармієць. На грудях у нього теліпається якась замусолена червона поворозка, а на кашкеті (подарував ротний)— зірка! От коли б тільки ще рушницю дали! А більше Гришці нічого не треба.
Коло просторої хати, що посеред села, командир полку радився з батальйонними й ротними.
— На станції вони мають панцирний поїзд—це нам відомо; потім у них, мабуть, близько сотні чеченців... А що крім того? Скільки піхоти, гармат?..
— Ото ж то й лихо, що ми не знаємо,— зітхнувши, сказав командир першого батальйону, кремезний чоловік з голеним обличчям.
— Денікінці, здається, гадають затриматися на станції,— знову сказав командир полку,— але ми за всяку ціну мусимо до ранку зайняти її.
— А які відомості принесла розвідка? — спитав другий командир.
— Дуже малі. Те, що ми знали й досі. Денікінці отаборилися на станції й не підпускають туди нікого. А нам, як собі хочете, раніш, ніж виступати, треба дізнатись, що там за сили.
Командири мовчки міркували. Кожен бачив, що це конче треба, але як то зробити — ніхто не міг добрати способу.
Нараз із двору, де вже парувала кухня, вискочив з газетою Гришка. Побачивши знайомого ротного, він, чухаючи потилицю, підбіг до гурту.
— І що це воно за слово таке? Зроду не чув: "конкретно"? І газета червоноармійська, а Так, наче по-буржуйсь-кому написано...
Командир полку пильно глянув на Гришку, і раптом його лице проясніло й радісно усміхнулось.
— Ось хто міг би дізнатись! Далебі, кращого розвідника не знайти! А йди-но, хлопче, сюди!
Гришка підійшов і став струнко.
— Так ось що: скидай шинелю, одягни якесь барахло і — гайда на станцію. Проминеш наші дозори, а там уже сам викручуйся. Тільки щоб усе роздивився як на долоні,— чи є гармати, скільки піхоти,— розумієш?