— Мозу.
— А про коня золотогривого?
Малюк замислився, поважно вклав сопілку в губи й почав... не з тої ноти.
— Нe так, не так, Кирильцю! — спинив його Григорій. — Дай-но сюди, я покажу... я научу...
І заспівала, немов жива, сопілка. Сама душа Григоріева спливала чудо-звуками крізь калинову цівку. Й світ оживав, скидав зимову скутість. У дворі прослався густий спориш... Город зацвів васильками, ротатим бобом, маком.... Дерева вкрились бростю, а потім цвітом, листям; запахло хмільно грушами... Звйшлося співом птаство — зозуля, одуд, горлиця і соловейко... Господи, як щебетала в густій старезній груші ця непомітна сіренька пташечка!.. І раптом зойк:
— Григоре, братику?!
Стенувся, глянув — біля порога стояв, піднявши руки, HCJ мовби крила, вже сивий-сивий брат. Сковорода підвівся й пішов назустріч.
— А я ж то чую — грає, — сміявся крізь сльози брат. — Кажу, Григорій! А син не вірить, каже, його давно вже, мабуть, нема на світі... А я кажу, живий чи ні, а все одно це він, бо так ніхто не грає...
— Дідусю, діду! — смикнув малюк за полу.
— Тобі сопілку? — нагнувшись, спитав Григорій. — На, грай здоровий.
Малюк схопив і чкурнув до хати.
— Ач харцизяка, впізнав, що дід! — сміявся Степан беззубим ротом. — Це мого меншенького, потішне таке хлоп'я... Чого ж ми стали та й стоїмо, ходімо в хату! Оксенс, Катре, чуєте, господь послав нам радість! — гукнув старий у сіни. — Готуйте пляшку, снідання! Кирильцю, де ти, ,біжи гукни хутенько дядька Петра і дядину і тітку Ганну!
В порозі гостя стріли високий ставний чоловік у вишиванці та шароварах і волоока білява жіночка в сорочці й плахті — ну геть Мар'яна!
— Ласкаво просимо...
— Мир дому вашому! — благословив Григорій, поставив костур до рогачів і обняв небожа. — А ти, нівроку, виріс!
— Завяжи в землі та у гною, а бог на дож не скупиться... — пожартував Оксень.
— Він, Грицьку, в тебе вдався—язик що бритва, — сказав Степан.
Григорій глянув у сині очі Катрі й спитав отерплим голосом:
— Ви не з Ковраю?
— Ні, з Вороньків... — прошепотіла жінка і зашарілася.
— Ледве вблагали пана, — промовив Степан похмуро. — Вже скільки грошей витягнув, а й досі зуби точить.
— Хіба на неї тільки, — прогув Оксень. — На нас усіх.
— Ви ж козаки!
— Вона також козачка...
— А де ж це мати ваша? — спитав Григорій тихо.
— Вже другий рік при богові, нехай земля їй пухом, — перехрестившись, зітхнув Степан.
Загупотіло в сінях, рвонуло двері вихором, і на порозі як уродивсь Кирилець. За ним юрбою родичі.
...П'яніли швидко, дружно, мов поспішали впитися, залити душу. По третій чарці вже й почали співати, а потім плакати й картати долю-шлюху, що продалася панству.
Григорій слухав, стежив за цим каскадом болю і знов проймався тугою, яку лишив, здавалося, за ворітьми, при вході у рідну гавань. Тут, як і скрізь, усе ламалось, нищилося, і на руїнах волі іуди ставили свої палаци й псарні. Яка ж це твердь, яка ж це петра, господи! Де ж нам тепер шукати миру й правди, в яких краях, в яких людей, в якого бога?!
Він був ще тут і вже далеко звідси. Мов крізь стіну, раз по раз чув то кілька слів, то пісню, то безтурботний Мар'янин-Катрин сміх, що ятрив серце, в якому й так уже не було живого місця.
Немов планети довкола сонця, всі балачки, усі думки крутилися навкруг неволі, що обступала хмарою і холодила душу. Вже Вороньки, і Ковалі, й Кизлівка, і пів Чорнух були в кріпаччині...
— Це неподобство! — сказав Григорій, і стало тихо. — Усі на світі люди з одного й того ж тіста й тому всі рівні. А рабство, гніт — чужі людській натурі, гидотна панська вигадка. Хто дав одному право довіку жити трутнем і багатіти трудами інших? Природа, бог? Дурниці! Ярмо зробили люди і люди мусять знищити. Велике братство рівних — ось царство щастя, любові й миру! Там средний труд та дружба. І ні панів, ні кріпаків, ні цезарів. Одні трудящі люди!
— Це байка, Грицьку, — сказав Степан. — Того не буде...
— Буде!
— Як свисне рак... Суди, в'язниці, військо!..
— Коли терпінню приходить край — народ мов буря, його нічим не спиниш.
— Де ж той народ? Самі настрахані, забиті злидні, в яких одне на думці, щоб не піти з торбами або не вмерти з голоду.
— Народ наш спить, — додав Оксень.
— Сплячий — це ще не мертвий. Настане час — прокинеться!
— Мо', й так... — згодився Степан примирливо. — Жаль, ми того не дочекаємося...
— Хто знає, брате, — обняв його Григорій. — Є мужні люди, які самі не сплять і не дають заснути іншим. Либонь, і ми з тобою ще діждемося дня, коли воскресне воля!
— І-і вже, Григорію, — протяг Степан. — Хоча б діждатись літа й нового хліба...
— Був неврожай?
— Та наче й ні... Землі лишився клаптик.
— А де ж дідівщина?
— Пішла до пана в гості та й не вернулася. Петрові, старшому із двох братаничів, набридла скорбна бесіда, і він, підперши рукою голову, завів старої туги:
Ой не спав я нічку темненькую,
Да не буду спати ще й другую,
Да чомусь мені нудно
І серденьку трудно,
Молод козак сам не знаю...
На третій день уранці Григорій став збиратися.
— Куди ви, дядьку? — перша збагнула Катря.
— Нагостювався, Каїре, пора в дорогу.
— Тату, вони вже йдуть!
— Що ти надумав, брате? — перестав стругати ложку Степан. — Коли не так щось, то ти скажи...
— Все дуже добре, дякую, — спинив його Григорій. — Не ображайся, я вже піду. Побачилися, погомоніли...
— Де ти бродитимеш — старий, нужденний, немічний? Лишайся та доживай спокійно віку.
— Спокій нам не судився, брате. Ми сірі сироти, чужі у власній хаті...
— Григорію, побійся бога! — устав Степан. — Тут ти хазяїн! Ми ж не якісь там бусурмени, аби ламати старі дідівські звичаї.
— Не гнівайся, я не про те.
— То залишайся.
— Не можу, брате. Я знаю, вірю, що ви поділитеся останнім куснем хліба. Та чи полізе мені у рот той кусень, коли на нього блискатимуть голодні очі... — сказав Григорій тихо.
Степан схилив важучу сиву голову. Зітхнула Катря і, втерши нишком сльози, взялася збирати чудному гостеві в дорогу дещицю.
Брат забажав провести. Біля воріт спинилися, й Григорій, Знявши шапку, вклонився Катрі, дітям (Оксень кудись поїхав) , дровітні, груші, хаті, гнізду буслиному...
— Де не побачу гайстра, то нашу хату згадую, — всміх нувся братові, щоб побороти сльози.