Зареготавши, Сковорода жбурнув у темінь біблію.
Розкрив "Симфонію", написану в лісах Земборських разом із "Наркіссом". Пізнай себе... Пізнай свою природу... Навіщо? Аби пізнати істину... Дивак! Кому потрібна істина? Й твоя душа, твій розум! Все дим, мана... Скрізь, як Давид, устами благословляють і проклинають серцем... Усяк тільки й дбає про свій шматок насущний. Ціна душі — копійка. Всяк, хто шукає правди, — харциз, бунтар, одступник! Лжа розлилася по землі... Все дим, мана!..
Рвонув "Симфонію" й поклав на жар, у вже пригасле вогнище. Папір скоцюрбився, затріпотів, мов пташка, й враз шугонув у небо високим білим полум'ям.
Григорій закрив лице руками й чекав — от-от розколе небо блискавка і розверзеться під ним земля...
Та бог мовчав. Дрімала зоряна осіння ніч. Спав світ, глибоко, розкинувши закуті руки — мов каторжанин. І лише вогонь, де догоряли думки та праця Сковороди, з останньої сили змагався, бився з темрявою.
СІТЬ ОДИНАДЦЯТА
Лисицею по сивих стернях літ підкралася похмура старість. Дороги стали довші, а дні — коротші. Земля неначебто розбухла, витяглася. Ідеш, ідеш... І не доходиш, падаєш разом із сонцем, напівдорозі в полі або у лісі і, лежачи, дивуєшся своїм ногам, своєму серцю. Лід народився, аби розтанути... Мертвіє тлінне тіло. Душа нуртує, прагне, а тілу зась, а тіло хоче спокою. Одвічний герць, холодний подих смерті!..
Ніколи ще так не було Григорієві на серці тоскно, як цієї осені. Шукав розради в біблії, в премудрих еллінів, у гострих розумом енциклопедистів Франції. Проте ніщо не помагало. За ті три роки, які минули по зруйнуванні Січі, він постарів, піддався хворостям і почав чекати, як мореплавець порту, своєї гавані, де буде вічний спокій. Не говорив нікому, а виглядав, готовий мужньо стріти велике звільнення од усіх нещасть, від невмолимих деспотів, чванливих дурнів, церберів, що стережуть недремне чуже добро, і яничарів, які в лакизькім запалі стинають голови братам по роду-племені...
І раптом — чудо зцілення! Хвороби, смерть, страждання — все відступило перед новим бажанням, маренням його душі і навіть тіла. Йдучи селом, де залишився, щоб пережити зиму, звів обважнілу голову і на безверхім дереві побачив чорну шапку єдиного на весь Бурлук гнізда буслів. Спинився, вражений. Щось перевернулося у нього в грудях, затріпотіло солоним щемом, перенесло його в дитинство, в своє село, на річку Многу... Негайно йти, негайно бігти, їхати, крильми летіти! Там, тільки там, у рідній хаті З біблійним символом святої моці й твердості, він обрете жаданий мир і спокій!
Думки кружляли, билися крильми одна об одну, злітали, падали. Завзято гупало у грудях серце, немовби то й не воно захекувалося на день по три-чотири рази. А ноги, звиклі до нескінченних мандрів, самі напружилися і понесли Григорія назад, до житла, де він зоставив торбу. Мерщій, мерщій у рідний край! Там — щастя, там — його земля обітована!..
До Харкова його підвіз господар, в якого жив. А звідти — З поштою аж до Охтирки. Пождав добу оказії і, не діждавшись, подався пішки. Мерщій, мерщій! Там — берег, там — твердь, якої він усе життя шукає!..
Була вже пізня осінь. Дерева скинули свої розкішні шати й стояли чорні, журні, немов ченці на похороні. Дорогу Зранку схоплював легкий морозець, а близько полудня, пригріта сонцем, вона ставала страшним судом, болотом. Ішов узбіччям, то віддаляючись, то наближаючись до шляху, змішаного і перемішаного за дні негоди. Ішов у сивих роздумах, перебираючи все, що почув, побачив і пережив за півстоліття пошуків, вагань, бажання пізнати світ, природу й себе самого як невід'ємну її частину. Були падіння, злети, гіркі поразки та перемоги, але дорога була пряма й правдива. В цій суєті, в цьому хаосі, де переплуталося велике й нице, брехня і правда, добро і зло, він не метався, не вибирав зручнішого, а простував до істини й, мов Діоген, хотів знайти Людину. А чи знайшов — не відав. Вона, як дух, як марево. Іноді йому здавалося, що вже в руках, віднайдена, але за мить він знову брав ліхтар свій і знов шукав...
— Ви що, осліпли, діду?! — нараз спитав хтось весело.
— Хильнули зайве, мабуть? — озвався інший голос. Сковорода отямився й лише тепер помітив, що йде болотом, порослим вербами та молодою вільхою, 3а сажнів сто, праворуч,— густа березина. Й ніде нікого. Хто ж говорив? Почулося...
По купинах, минаючи грузькі місця та воду, дістався берега. Сів і роззувся... Мокрі. Таки набрав! От халепа...
— Добрячі чоботи! — сказав хтось поряд. Григорій глянув і не повірив своїм очам — кроків за три від нього, біля верби, стояв Мотиніс! У козацькім строї, з шаблею.... Свят, свят!
— Це ти, Миколо? — спитав про всяк випадок, хоч був упевнений, що то мана, породження його уяви.
— Я, я, Григорію! — підбіг Мотоніс. Обняв, підвів на ноги й поцілував. Він так зрадів, що на очах повиступали сльози. — Коли ж це ми востаннє бачилися?
— В Москві.
— Ой леле! Це ж більш як двадцять років...
— Миколо, яким це побитом ти опинився тут, та ще в такій личині? — спитав Григорій. Мотоніс ураз нахмурився.
— Це довга пісня, Грицьку... — промовив згодом. Він тихо свиснув, і з-за верби з'явилася якась проява в гусарськім ківері, у драній свиті та личаках. — Пильнуйте, хлопці, а я пройдуся з гостем, — звелів Мотоніс. Поправив шаблю, шапку й галантно взяв під руку друга: — Прошу, mon cher.
Пішли в глиб лісу. Григорій скоса зиркав на постарілого, та ще міцного, широкоплечого й легкого в поступі свого товариша і кондисципула. Ну й діоскури!..
— А де Козицький? — спитав небавом. — Чи не до нього мене ведеш?
Мотоніс став і, відпустивши лікоть Сковороди, промовив глухо:
— Грицько зарізався чотири роки тому...
Сковороду немов обухом ударило. Стягнувши шапку, він довго мовчки в душі оплакував давно загиблого борця за істину, за перемогу розуму над нетерпимістю та марнославством можних.
— Як же могло це статися?
— У відчаї...
— Він же домігся, чого хотів. Був при самій і міг навчати її свободи, правди та доброти.
— Він і навчав. Робив переклади, писав статті... Аж двадцять довгих років трудився він для волі, страждав, боровся З темрявою, співав осанну мудрості!.. І впав, розчавлений казенним чоботом.